01 Июл 2022, 16:30

Волонтери Joker UA відвідали Сумщину, щоб допомогти місцевим з гуманітаркою

Сьогодні увага України прикута до зони бойових дій, лінії фронту та областей, які тимчасово окуповані. Однак є регіони, де війна вже пройшла, а рани від неї не загоюються досі. Це, зокрема, стосується Сумської області, яка має другий за довжиною кордон з країною-ворогом. Через це Сумщина була серед тих, хто першим зійшовся у бою за свободу та незалежність українського народу.

Сумська область — це 563,8 кілометра небезпеки. З деяких сіл регіону агресивного сусіда видно неозброєним оком. Хоча в області вже немає активних бойових дій, майже щодня там тривають обстріли з важкої артилерії. Ворог уражає людей навіть забороненими фосфорними бомбами. 

Саме на Сумщину з гуманітарною місією у червні поїхали співробітники компанії Joker UA. Тож як виглядає та чого потребує багатостраждальна область, розповідає волонтерка компанії, яка провела у звільнених селах декілька днів.

Життя під обстрілами

Під звуки вибухів та повітряних тривог, серед зруйнованих будинків та понівечених доріг триває життя сум’ян. Люди саджають городину, косять траву, доглядають за квітами. На одному квадратному кілометрі у Тростянці можна одночасно побачити вирву від снаряда, огороджений клаптик землі з написом «міни», грядки картоплі, зруйновану господарчу будівлю і дитячу гойдалку. Місцеві кажуть: все, що могли, вже прибрали. Дехто навіть відбудував пошкоджене майно, хоча небезпека повторного руйнування існує досі.

У цьому ми пересвідчились особисто. Наша команда мала розвезти гуманітарку у села Самотоївка, Краснопілля, Миропілля та Грабовське. Так, у день планової поїздки у Краснопілля селище обстріляли. Однак думки змінити маршрут не виникло: місцевим щодня необхідна допомога, а деякі продукти дитячого харчування мають невеликий термін зберігання. Тому ми без вагань вирушили в дорогу — і жодного разу про це не пошкодували. Одна справа, коли ти бачиш список прізвищ та товари, які потрібно привезти. Зовсім інші відчуття виникають, коли ці прізвища стають реальними людьми, з якими ти зустрічаєшся очима. Ці погляди важко забути: в них закарбовані історії болю, страху та надії на майбутнє. Коли в 15 км від кордону лишається мама з малям, яка не хоче залишати власний дім, — це зачіпає за живе. Фактично перед тобою стоїть героїня, адже вона ухвалила рішення виховувати українців тут, на рідній землі, яка стала передовою війни. У такі моменти відбувається розвіртуалізація. Масштаб трагедії та вага допомоги стають іншими.

Наступного дня ми поїхали до Миропілля, з якого видно будинки ворога. Село теж неодноразово обстрілювали. Скрізь понівечені будинки та очі, сповнені сліз. Сідаю на лавку поруч з місцевими, питаю: «Як ви?» І чую болісну відповідь: «38-мох з села вже немає». Далі розпитую за гуманітарку: як часто її роздають в селі? Виявилося, давали лише одного разу — людям з інвалідністю та малозабезпеченим. Один раз за 3 місяці війни. 

У цьому ж селі продовжує працювати Навчально-виховний комплекс, до складу якого входить загальноосвітня школа та дошкільний навчальний заклад. Туди ми доставили зошити, ручки та інше шкільне приладдя. Хоч зараз навчання проводять дистанційно, нас запевнили, що все стане у пригоді на початку нового навчального року. Тоді за парти мають повернутися близько 300 школярів та 30 дошкільнят, які були у Миропіллі до війни.

Зазнала пошкоджень і Тростянецька лікарня, яку відремонтували лише на початку року та оснастили сучасним обладнанням. Через обстріли вщент зруйноване інфекційне відділення, інші відділення значно пошкоджені. На фоні квітучих троянд розстріляний фасад виглядає неначе намальованим. Саме у цій лікарні продовж місяця переховувались місцеві жителі. Медичний персонал не покинув своїх робочих місць: за цей час вони надали допомогу 28 пораненим цивільним та прийняли 8 пологів. Діти народжувалися у підвалі при свічках. 

Місцеві лікарні стали одними з основних пунктів зупинки для нашої гуманітарної місії. Разом з місцевими волонтерами ми доставили перев’язувальні матеріали, апарати для насичення крові киснем, фізрозчини, каталки, милиці, мобільні туалети, великі партії ліків та інші матеріали, які потрібні лікарям. Розвезли їх у Сумський обласний клінічний госпіталь ветеранів війни, Роменську центральну районну лікарню, Клінічну лікарню Святого Пантелеймона Сумської міської ради. Хоча активної фази війни в регіоні зараз немає, роботи лікарям вистачає.

Борг волонтера

Ми провели на Сумщині декілька днів. Увесь час нам допомагали військові з БФ «Фенікс», які взяли відпустку зі служби, щоб допомогти доставити гуманітарку. Якось у дорозі після завершення гуманітарної місії ми розговорилися. Я запитала хлопців, що їх спонукає до допомоги саме цивільним, адже вони могли б прицільно допомагати тільки ЗСУ. На що військові відповіли:

Коли ти допомагаєш людям, вони дивляться на тебе зі сльозами на очах. Особливо це відчутно у тих селах, де щойно «виштовхали» ворога. Місцеві заряджають тебе своїми емоціями. Виходить своєрідний колообіг, коли ти робиш людям добро, а воно тобі повертається словами вдячності. Байдуже, це допомога армії чи місцевим, які голодують. Різниці немає. Просто є люди, які роблять добрі справи, а є, які їх не роблять.

І це дійсно так. Ми на власному досвіді пересвідчились, що люди — ось мета, заради якої потрібно працювати що на фронті, що в тилу. Там, у безпосередній близькості до ворога, вони діляться неймовірними історіями власного життя та дякують тобі за допомогу так, як не вміє дякувати той, хто не пережив пекло. Так, вони не надто довіряють, бояться зрад або розголосу, тому деякі слова просять замовчувати. Однак навіть ті дещиці спогадів, якими вони діляться, перевертають твоє уявлення про життя.

Ми дотримали обіцянки. Багато інформації, яку ми почули від місцевих, лишиться там, на лавках у прикордонних селах Сумської області. Однак ми будемо їх берегти, адже пам’ять — ось той спадок, який залишатиметься з українцями довгими роками після Перемоги.

Расскажите друзьям про новость

Новое видео