Оксана Аккерман, засновниця PR Buro ACKERMANN, на другому тижні війни на евакуаційному потязі залишила Україну й зараз проживає в Німеччині. Її команда знаходиться в Україні, агенція працює над комунікаційними проєктами. Про побутові складнощі та рівень розвитку комунікацій у Німеччині Оксана розповіла в рамках спецпроєкту MMR РеЛоковані.
Чому ви обрали Німеччину для релокації? Яким був шлях із України?
Це, можна сказати, був вибір без вибору. Я маю німецьке коріння по лінії батька, мій рідний брат і його сім’я громадяни Німеччини. І тато вже був там. Тож на другому тижні війни, коли вийшла перша новина про захоплення Запорізької АЕС, я зрозуміла, що час забирати маму із Запоріжжя та виїжджати.
Шлях із України був, мабуть, як у більшості. Я не наважилась їхати одна машиною. Зібрала в чемодан документи, джинси та пару светрів, залишила все в Києві й сіла на евакуаційний потяг. Це була старенька електричка з дерев’яними лавочками. Люди сиділи буквально в проходах, пройти було неможливо. Коли жінці на сусідньому сидінні стало погано з серцем і я почала писати подрузі з департаменту комунікацій УЗ, щоб викликати «швидку» на якусь із найближчих станцій, незрозуміло було навіть, який номер вагона вказувати, як дістатися до провідника і чи є він взагалі. Мама, дякувати Богу, опинилася в більш спокійних умовах.
Вранці ми зустрілися у Львові. Потім були вісім годин стоячи через польський кордон, де нас забрали брат і тато. 8 березня о шостій ранку я вийшла з машини в Баварії з думкою, що я тепер “in the middle of nowhere”.
Що для вас є комфортним і, навпаки, складним в повсякденному побуті?
Некомфортна відсутність мови. Тут не дуже добре знають англійську, а я рік тому взагалі не знала німецьку. І якщо на касі в супермаркеті ти ще можеш порозумітися за допомогою жестів, то на прийомі у лікаря, наприклад, це вже зробити складно.
У неділю тут краще не хотіти їсти, не хворіти, не святкувати й не помирати, бо окрім заправок нічого не працює. Навіть аптеки. В інші дні все зачиняється о 20:00, а то і раніше.
У принципі, до всіх відмінностей звикаєш із часом. Але найскладнішим залишається те, що ти не вдома, і навколо все чуже.
Що ви розповідаєте про Україну німцям?
Це завжди суміш новин про поточний перебіг війни та якісь наші культурні особливості: свята, їжа, пісні, традиції. Німці, правда, цим щиро цікавляться. У всякому випадку ті, яких тут знаю я. Ми подарували власниці дому, в якому живемо, український прапорець. Вона дістала такий самий німецький та повісила їх поруч на поштову скриньку біля дома. Це було зворушливо.
Або нещодавно до нас на курс німецької мови прийшли місцеві школярки. Вони писали творчу роботу про культуру України. Ми вирішили серед іншого дати їм послухати «Червону калину» у виконанні Андрія Хливнюка. Знайшли кліп в YouTube з відео бойових дій, вивели на проєктор. Я спочатку підспівувала, але мене вистачило до середини першого куплету. На другому куплеті разом зі мною вже плакали пів групи і наша викладачка, хоча вона й не українка. Дітей швидко увели, а ми потім ще годину приходили в себе. Розповіді про Україну даються нелегко.
Як ви охарактеризуєте галузь комунікацій в Німеччині? Чи працюєте з локальними клієнтами?
Ми тільки починаємо вивчати цей ринок. Не тільки Німеччини, а й взагалі європейський. У минулому році у нас був досвід роботи з британськими піарниками. Ми спілкувались майже щодня протягом двох місяців. Не скажу, що їх підхід до роботи принципово відрізняється від нашого. Ну, може, у тому, що вони все ще вірять в силу пресрелізів, а ми вже давно ні 🙂 Але стверджувати, що ми цілком однакові також не можу, бо для такої оцінки потрібно влаштуватися тут на роботу та побачити все зсередини.
Історія про «ідентичну якість за меншу ціну» в Європі не зовсім можлива. Тут заборонений демпінг.
Що стосується роботи з локальними клієнтами, ми зараз намагаємось зрозуміти, що саме можемо їм запропонувати та де ми знаходимось на мапі конкурентів. За які переваги оберуть саме нас? Історія про «ідентичну якість за меншу ціну» в Європі не зовсім можлива. Тут заборонений демпінг.
Виходячи з того, що я бачу зараз, першими на європейський ринок можуть зайти українські креативні агенції. Їм це зробити буде простіше, ніж сфері PR. Адже нам потрібне досконале знання соціального, політичного та культурного контексту, сталі відносини з представниками ЗМІ, стейкхолдерами, лідерами думок тощо. У цьому сенсі ми тут відчуваємо себе поки що «новонародженими». Але це цікава «вправа», і я оптимістично дивлюся в цей бік. Просто розумію, що для цього знадобиться час.
Де простіше побудувати кар‘єру піарника?
На мій погляд, там де ти навчався або якийсь час жив та знаєш мову. Це найголовніше. Все інше залежить виключно від особистих властивостей конкретної людини.
Чи плануєте ви повертатись та розвивати агенцію в Україні?
Уся моя команда в Україні. Ми весь цей час працюємо з українськими бізнесами чи персонами. У січні ми узгодили стратегію розвитку на найближчі три роки, і більшість проєктів у ній пов’язані з рідною країною.
Завжди шуткувала, що я «продукт власної країни».
Справа в тому, що я ніколи не планувала жити за кордоном, хоча завжди мала таку можливість. Завжди шуткувала, що я «продукт власної країни». За цей рік я на практиці з’ясувала, що так і є. Тож розглядаю своє перебування у Німеччині як тимчасове і як таке, яким логічно було б скористатися для нових професійних знайомств, інтеграції в роботу агенції іншого досвіду та масштабування наших проєктів.