З 2022 року ми всі живемо не лише на сторінках підручника історії — це стало вже таким кліше, що проби ставити ніде, — але й у стрічках новин, репостах соцмереж і потоці телеграм-каналів.
Не дивно, що у вирі наочності та близькості трагедій питання коректності, етики та естетики медійного висвітлення подій постають перед нами всіма гуртом і перед кожним медійником окремо: журналістом, фотографом, блогером або перехожим зі смартфоном, який знімає наслідки чергового обстрілу.
Межі дозволеного: фото, що розділили суспільство
Історія, мабуть, одних із найкращих фотодокументалістів цієї війни — Костянтина та Владислави Ліберових — лише підкреслила, наскільки тема є тригерною і болючою. Фото пораненої жінки з оголеними грудьми, яке вони зробили після ракетної атаки на Київ 24 квітня 2025 року, викликало гарячу суспільну дискусію, якщо не сказати хейт. Хоча ідентифікувати обличчя на зображенні було неможливо, все одно постало питання про етичність таких матеріалів і публікацію їх у відкритих джерелах. Зрештою фотографи видалили світлину зі свого профілю в Instagram і пообіцяли надалі враховувати чутливість тієї чи іншої теми та специфіку її відображення в медіа.
Окрім Ліберових, у цей день працював і Євген Малолєтка — український фотожурналіст. На місці ракетної атаки він зробив і виклав у соцмережі знімок оголеного чоловіка, якого виносили з-під завалів рятувальники. Євген відомий широкому загалу роботою із оскароносним режисером Мстиславом Черновим у Маріуполі. Наприклад, одна з найпромовистіших світлин першого етапу повномасштабної війни — з вагітною жінкою після удару по пологовому будинку — саме його авторства.
Автор — Євген Малолєтка
Після удару по Кривому Рогу 4 квітня цього року Євген зробив репортаж із поховання загиблих дітей та опублікував світлини у своїх соцмережах, зокрема фото підлітків Данила Нікітського й Аліни Куценко під час панахиди. Це стало, можливо, одним із найгучніших кейсів про етичність публікацій. Скандал розгорівся за участі Даші Малахової, яка використала зображення дітей у трунах великим планом як обкладинку для своєї сторінки у Facebook, прокоментувавши, що хоче, щоб цю світлину побачили її іноземні підписники. Користувачі мережі звинуватили телеведучу в хайпуванні на горі та відсутності елементарної етики, моралі та емпатії. Пізніше Даша оприлюднила допис із поясненнями, у якому відреагувала на осуд, але незабаром видалила матеріал.
Після нещодавньої атаки на Київ 17 червня українці знову обговорюють етичність висвітлення чутливого контенту в медіа. Уся країна спостерігала за пошуком людей під завалами будинку в Солом’янському районі. Зокрема, за історією батьків, які чекали на свого сина та сподівались, що його знайдуть живим. І знову постає питання: чи варто було демонструвати розпач батьків, які дізнались про загибель своєї дитини під завалами будинку?
Між пам’яттю і травмою: різні погляди
Від теми фіксації трагедій нікуди не дітись, доки триватиме ця війна і ставатимуться трагедії. А отже, варто визначитися з межами.
Фотодокументалістика трагедій — не лише війни, але й гуманітарних криз або проблематики незахищених верств населення — пробуджує найглибші людські емоції: біль, гнів, страх, відразу. Людям не подобається їх переживати або відчувати знову, тому найпершою, поверхневою реакцією є ескапізм — відсторонення й уникнення. І те, як ми розв’язуємо цей внутрішній конфлікт, на основі яких етичних і когнітивних установок, визначає подальше ставлення кожного з нас до можливих етичних червоних ліній.
Хтось сприймає такі матеріали як свідчення часу, важливе для історії та подальшої справедливості. А хтось — як порушення приватності, травматизацію, ретравматизацію або навіть естетизацію страждань і хайп на горі. Нині ми живемо водночас у реальному вимірі та у світі цифрового контенту — і ще не ясно, у якому з них переважно. Тому конфлікт між психологічним дистанціюванням та витісненням і максимальним залученням та переживанням кожної події як особистої неминучий.
Історичний контекст: ми не перші
Утім ми не перші й, на жаль, не останні з тих, хто мусить шукати баланс. Документалістика завжди відігравала одну з найважливіших ролей у фіксуванні історичних подій. І завжди стикалась із конфліктом упереджень та інтересів: що треба закарбувати в пам’яті, а що доцільно не поширювати з тих чи інших міркувань?
Дискусія про фотофіксацію війни та її злочинів почалася ще у 1970-х з В’єтнамської війни, яку назвали The First Television War. До того засоби медіа й інструменти зв’язку не давали змоги побачити події, що відбувалися за пів світу від тебе, а те, що доходило через ЗМІ, могло бути викривлене авторським поглядом. З поширенням телебачення та спрощенням процесу фотофіксації інформація й картинки війни стали досягати світової спільноти швидше та безжальніше.
Один із найвідоміших знімків ХХ століття — The Terror of War («Жах війни»), який більшість знає як Napalm Girl. На світлині, зробленій у 1972 році, оголена дев’ятирічна дівчинка Кім Фук разом з іншими цивільними біжить назустріч фотографу із села, випаленого напалмом через помилковий удар південнов’єтнамських військ.
Редакція АР спершу відмовлялася публікувати знімок, адже він демонстрував повністю оголену людину, що забороняла робити редакційна політика. Але після гарячих внутрішніх суперечок головний офіс погодився зробити виняток, визнавши, що суспільна й історична значимість вища за обмеження редакційної політики.
Фото зумовило найпотужніший злам у громадській думці США щодо війни та її наслідків, змусивши сотні тисяч американців по-іншому поглянути на жахіття у віддаленій країні третього світу, і здобуло всі можливі журналістські світові нагороди.
Аспекти, які варто враховувати, висвітлюючи трагедії
Наратив формує не лише фото, але й контекст чи підпис
На сучасному етапі постправди й звинувачення всіх і кожного у fake news та маніпуляціях документалістика стає важливим засобом фіксації об’єктивної реальності, без якої неможливо скласти уявлення про події, учасником яких ти не є. І що далі ми від них, то ширше поле для створення альтернативних реальностей та «альтернативних фактів», які набагато краще узгоджуються зі сформованою думкою. Далеко ходити не треба: це основа стратегії російського впливу та інструмент внутрішньої і зовнішньої пропаганди. Стратегія полягає навіть не стільки у переконанні в правильності лише одного погляду на події, скільки у створенні враження, що «не все так однозначно» і версій правди може бути безліч. Тому завжди треба брати до уваги й те, що фотодокументалістика теж може стати інструментом маніпуляцій і формування наративів. І тут уже питання до фактчекінгу, суспільного контролю й особистих етичних стандартів журналістів.
Шукайте співчуття, а не переглядів
Як писала Сьюзен Зонтаґ у книжці-есеї «Спостереження за болем інших», фотографія війни не завжди викликає співчуття — іноді вона може його притупляти, особливо коли стає занадто поширеною або позбавленою контексту. Тому «завдання полягає не в тому, щоб просто шокувати, а в тому, щоб не допустити байдужості».
Якщо не показувати війну у всій її жорстокості, ми ризикуємо стерилізувати реальність, залишивши її лише в цифрах і сухих зведеннях. Якби не було світлин цивільних жертв у Бучі — тих самих, із чоловіком зі зв’язаними білою тканиною руками, або з рукою жінки із червоним манікюром, — ця жахлива історія втратила б важливий і потужний емоційний якір. Або, якби не було фото ексгумації братніх могил після звільнення Ізюма, контекст жаху російської окупації не був би доповнений очевидними для суспільства доказами. Утім, якщо показувати, але без емпатії, ризикуємо знецінити в сюжетах біль і трагедію конкретної людини, змішавши долі та життя героїв і їхніх близьких у символічну знеособлену масу, у множину. Надмірна кількість жорстоких зображень може дати зворотний ефект. Замість співчуття та співучасті виникає байдужість. Це явище відоме як десенситизація — психологічний механізм емоційного знеболення від постійного переживання стресора.
У кадрі має бути не лише трагедія, але й гідність
Контекст і людяність стають найважливішими в роботі з воєнною фотографією: повага до гідності героїв світлин, увага до їхніх близьких, розуміння меж допустимого та необхідного для витримування чесної мови, але не через примноження страждань. Для журналіста, фотографа, документаліста завжди буде спокуса (або назвемо це рефлексом) зафіксувати людину в її найвразливішу мить задля найвищого емоційного ефекту, адже саме він викличе найбільший резонанс. Але, можливо, теж завжди варто оцінювати психологічні, травматичні наслідки публікації такої миті для людини або її рідних і близьких. Можливо, щонайменше не показувати обличчя або приховувати його — уже крок до базової внутрішньої модерації. Модерації, не цензури.
Відповідальність за кадр: фото як доказ і зброя
Показувати світові війну на фото, які шокують, треба. Бо інакше ризикуємо втратити обвинувальний історичний матеріал якщо не для Гааги, то хоча б для суспільства. Однак водночас треба враховувати все згадане вище. Так, це дуже складно, і такі питання не передбачають правильної відповіді. Тому нам потрібні не відповіді, а адекватний діалог.
Журналісти, блогери, свідки — усі мають право передавати історію та досвід. І водночас несуть відповідальність перед героями кадрів, тими, хто їх бачитиме й поширюватиме, і — пафосно — перед історією. Але насправді це вже наша спільна відповідальність.