РеЛоковані. Зося Зосім про миттєвий метч з іспанським містом, два «соцкити» та марком на рівні 2019 року

Як це — жити у країні, де часто керуються принципом «подумаю про це завтра»? У рамках спецпроєкту MMR РеЛоковані Зося Зосім, креаторка, співачка, розказує, як «рандомно» опинилася в Іспанії на початку повномасштабного вторгнення та чому Гуардамар, місто, в якому зараз мешкає разом із сім‘єю, стало рятувальником та майданчиком для «кінозйомок» власного життя. Зося розказала, як наразі влаштоване її професійне життя, поділилася тонкощами менталітету іспанців, на які слід зважати, та розказала про рівень місцевих маркетингових комунікацій, які уступають українським за прогресивністю майже на 5 років, можливо, саме через це улюблене “mañana”, тобто завтра, яким «чіпована» більшість населення.

Чому обрали саме Іспанію для релокації? В якому місті зараз мешкаєте?

Так вийшло, що я не обирала свідомо Іспанію для релокації. Я не планувала виїжджати і влаштовувати своє життя деінде, крім України. Усе змінило повномасштабне вторгнення. У середині лютого ми з родиною полетіли до Бенідорму (провінція Аліканте). Квитки назад були на 25 лютого 2022 року. Ними вже не вдалося скористатися. Ми залишилися в Іспанії. Спочатку переїхали до передмістя Торревʼєхи, а з квітня 2022 року постійно мешкаємо у місті Гуардамар-дел-Сегура, неподалік від Аліканте.

У мене стався миттєвий метч із цим містом і, як іноді буває в кіно, коли локація є ще одним героєм історії, Гуардамар мене буквально врятував і витягнув із важкої депресії, яка почалася на фоні повномасштабного вторгнення та вимушеної еміграції. Зараз це мій другий дім, і я дуже рада, що мені вдалося його відшукати у непростий момент. 

Наскільки розвинута креативна сфера Іспанії? Чи встигли ви влитися в креативну «тусовку»? Розкажіть про івенти, які відвідуєте.

Я не можу дати розширену оцінку креативній сфері Іспанії, бо тут мені ще не вдалося спробувати свої професійні навички на повну — поки що заважає не надто високий рівень володіння іспанською мовою (але я її вчу 🙂). Іспанці з мого досвиду трошки з недовірою ставляться до іноземців у питаннях професійної креативної взаємодії. Також треба розуміти контекст, що узбережжя Коста-Бланка (до якого належить і провінція Аліканте) наразі має не такий високий розвиток діджитал-індустрії, як великі міста: Барселона, Мадрид, Валенсія. Це курортний регіон, тому потреби тут іншого характеру — розваги, відпочинок, шопінг на побутовому рівні. 

Як тільки стало зрозуміло, що я лишаюся жити в Іспанії, мене накрила криза ідентичності. У Києві я завжди знала, чим можу зайнятися, із ким працювати, як себе надихати і чим бути корисною. Тут виявилося, що мої професійні знання та досвід роботи наштовхуються не тільки на мовні барʼєри, а й на проблеми логістики та місцезнаходження. Якби я жила у Валенсії, то знайти там роботу було б значно легше. Але у мене нема машини, тому моя робота обмежується лише онлайн-співпрацею — іспанці ж надають перевагу живому спілкуванню, бо для них взаємодія у колективі дуже важлива на рівні менталітету. Я провела декілька онлайн-зустрічей із представниками великих іспанських агентств в Барселоні та Мадриді, і вони були зацікавленні у вливанні спеціалістів зі Східної Європи, але тимчасова неможливість змінити місце проживання заради роботи мене зупинила — цьому поки що є вагомі особисті причини. 

Без роботи на перший час не залишилася. Я з дитинства займаюся музикою, тому мої знайомі, коли дізналися, що я непогано співаю, запросили співати в ресторанах та на різних подіях. Спершу співала тільки популярну всесвітньо відому музику, а з весни 2023, познайомившись з проактивними українськими організаторами, стала брати участь й у благодійних концертах, які спрямовані на збір коштів для ЗСУ, і зі своїми власними піснями. Наприклад, остання така акція за участю українських артистів, в якій я теж брала участь, допомогла зібрати 17 250 євро, які були передані на потреби ЗСУ. 

Окрім благодійних концертів, намагаюся долучатися до мовчазних акцій протесту, що проходять у сусідній Торревʼєсі. Кожен раз це різні тематики: 1 червня ми стояли з плакатами вбитих росією дітей. Після підриву Каховської ГЕС акція проходила в морі із закликами “GOOGLE Nova Kakhovka” та супутніми месседжами.Того разу представники країни-агресорки навіть викликали на нас поліцію, але лишилися ні з чим. Бо в Європі будь-які акції протесту до 20 людей можна не погоджувати. 

Ви співпрацюєте з Sasquatch Digital. Розкажіть, як зараз побудована ваша дистанційна робота з командою. Якщо б могли обирати, чому б віддали перевагу — дистанційній роботі або офісу?

Із Sasquatch Digital я почала співпрацювати у грудні 2022 року у форматі on demand. Вони шукали спеціаліста, який би закривав потреби у креативних рішеннях на фріланс основі, а мені була потрібна робота з гнучким графіком та різноманітними завданнями, яку я зможу поєднувати з іншими своїми видами діяльності. Ми домовилися про формат співпраці, і мене познайомили з командою. Наша колаборація вибудовувалася поступово — під час роботи. Не було часу розмірковувати над деталями, тому ми просто почали працювати і підлаштовуватися.

Зараз ми працюємо через сервіс Worksection. Основна робоча комунікація ведеться там. Команда зазвичай формує для мене запит на креатив, а я точково з ним працюю. Як це виглядає? Наприклад: «Зося, от тобі запит: треба придумати ідею для креативної кампанії з інфлюенсерами. Такі дані, такі побажання, такий дедлайн + усі необхідні деталі». У процесі я можу ставити питання, а також робити робочі зідзвони з командою, але це буває зазвичай перед великими презентаціями, коли важливо бути на одній хвилі. Ну і як же ж без робочих телеграм-чатіків? Вони теж є. 

Я розумію, що дистанційна робота не така емоційно-обʼєднуюча, як робота однією командою офлайн, але мої колеги дружні та емпатичні, тому, якщо виникають неоднозначні ситуації, вони завжди мене підтримують та розуміють. 

Така співпраця поки що мене повністю влаштовує, оскільки в мене лишається багато часу для інших проєктів, з якими я працюю: креативних консультацій та розробок індивідуальних комунікаційних атрибутів під запит та, звичайно ж, для музики. 

Ще за часи пандемії я зрозуміла, що я та людина, якій офісна робота підходить менше, ніж вільний дистанційний графік. Я багато років щодня ходила на роботу в офіс, і навіть незважаючи на те, що це був дуже крутий надихаючий офіс в UNIT.City, дуже гнучкий графік і суцільне розуміння моїх методів роботи, мене втомлювала півторагодинна дорога на роботу та назад, а іноді мені просто не хотілося виходити з дому. Саме під час ковіду я впевнилась, що місце роботи не впливає на мою ефективність. Навпаки, я як представниця творчої професії не люблю обмеження та рамки. Мені важлива довіра до мене як до креативного спеціаліста, а не контроль того, як саме я буду виконувати завдання і наскільки старанно. Хоча я особисто знаю багатьох людей, кого необхідність поїхати до офісу та працювати там концентрує та надихає. Але це не моя історія. Я набагато ефективніше працюю тоді, коли у мене є концентрація, настрій, налаштування та певна атмосфера,а навколишні умови — безпечні та комфортні. Перевірено досвідом, що креативні концепції набагато краще створюються десь о другій ночі, у піжамі та в улюбленому кріслі-мішку, ніж за офісним столом в період з 10-ї до 19-ї.

За якими креативними іспанськими медіа та сторінками агенцій слідкуєте?

Я не слідкую за іспанськими медіа та агенціями цілеспрямовано. Якщо мені трапляються якісь цікаві пості у соцмережах, то можу зацікавитися та більше залипнути на джерело інформації. Інформаційно я лишилася в Україні. Мені цікавий саме наш ринок і те, що на ньому відбувається. Але деякі іспанські особливості я помітила. 

На мою субʼєктивну думку, у тому регіоні, де я мешкаю, маркетингові комунікації лишаються у порівнянні з Україною на рівні 2019-20 років. Суцільна паперова реклама, дивні меседжі та заплутані умови, відсутність повноцінного діджиталу: гарячі лінії не працюють, комунікації в месенджерах — міфічна річ, а відповіді на емейли можна чекати роками, проте всі звикли, і ніхто особливо не скаржиться. Тут усе тримається на двох китах: WhatsApp & Facebook.

WhatsApp майже замінив класичний стільниковий дзвінок, і часто в тебе питають саме номер телефону, який привʼязано до WhatsApp, щоб тримати звʼязок. Особисто для мене це дуже зручно, бо поки що я не володію іспанською вільно, і написати повідомлення в чаті за допомогою перекладача набагато легше, ніж намагатися бекати та мекати під час голосового дзвінка. WhatsApp тут пишуть окремо в контактах, його мають клініки, юристи, держслужбовці, і саме цей канал комунікації тут люблять найбільше.

На другому місці — Facebook. Тут навіть у невеличкого магазинчика на розі двох вулиць є своя сторінка, на якій пишуть щось типу: «Сьогодні вранці завезли свіжі томати. Приходьте розкупіть, бо погниють. @Марія Марія (підставте будь-яке іспанське імʼя), не забудь принести 50 сентімо, яких у тебе не було минулого разу». І на подібні пости може бути сотня лайків, коментарів та реакцій. 

Свої сторінки та групи мають мерії та мери особисто, кіоски, памʼятники, поліклініки, поліцейські відділки тощо, і за всім цим реально слідкують, лайкають та коментують. Найяскравіший приклад: у нашому містечку проживає приблизно 15-16К людей на постійній основі (не туристів), і в закритій групі у Facebook для мешканців міста близько 20К людей, з яких більшість — саме постійні жителі. У цих групах можна іноді вирішити більше, ніж на прийомі в мера, а подія, що організована через групу, плюс трохи проплаченої реклами відпрацюють краще, ніж зовнішні комунікації у вигляді банерів та білбордів. Сторінки ресторанів, барів, кінотеатрів, тощо реально працюють як канал комунікації. Я бачила на свої власні очі, коли на пост про нове меню в одному з ресторанів була якась шалена реакція, а після в коментарях власник писав, мовляв, сьогодні все зʼїли, тому вже не йдіть, приходьте завтра, бо треба продукти купити. Але я ще раз наголошую — це моя субʼєктивна думка та досвід, бо активно я комунікую саме з місцевим діджиталом. Про всю Іспанію казати я не маю компетенції.

Топ 3 звички/ритуали іспанців, якими захоплюєтесь. І топ-3, які дратують.

Із того, що подобається у іспанському менталітеті:

1. Вони насправді досить спокійні. Розважливі та терплячі. Їм подобається насолоджуватися життям та святкувати його в усіх можливих проявах. Вони емпатичні та відкриті. Для них важливий комфорт, сімʼя, друзі і те, до чого вони звикли. Тут завжди можна почути “tranquilo, no pasa nada” — «спокійно, нічого страшного». Заспокойся, сядь, відпочинь, випий вина та зʼїш щось смачненького. Все буде добре, тільки не переймася сильно. Люблю наводити в приклад їх розуміння та терплячість. Містечком повільно їде машина. Водій бачить на узбіччі свого знайомого. Зупиняється прямо на перехресті і починає невимушений смолток зі знайомим. Позаду машини зупиняються ще 5-6 машин. І ЖОДНА не буде сигналити. Усі будуть терпляче чекати, поки перший водій проведе свої ритуальні «здоровкання». Я це бачила неодноразово на свої очі. 
2. Іспанці виховані й цінують особисті кордони. Принаймні так трапляється зі мною. Вони багато разів перепросять, якщо щось трапилося на побутовому рівні, завжди спитають дозволу щось зробити. І якщо ти до них ставишся щиро та відкрито — допоможуть усім, чим можуть. 
3. Вони шанують традиції та свою ідентичність і захищають це всіма способами. Для них все, що стосується їх традиційних вірувань, святкувань, міркувань, святе. Вони знають, хто вони, яка в них історія, що для них важливо і цінно, і будуть відстоювати це за будь-яких умов. Це принципове питання, і свої принципи вони не будуть зраджувати. 

Із того, що трошки дратує, хоча я намагаюся не думати в такому ключі, бо з величезною повагою та вдячністю ставлюся до іспанців та Іспанії загалом. 

1. Вони непунктуальні та забудькуваті. Але це теж одна з особливостей їх життя та менталітету. Лікар може запізнитися на півгодини на прийом, спеціаліст прийти через годину від обіцяного часу, автобуси запізнюються регулярно, і зробити з цим не можна нічого. А ще можуть не зробити чогось, бо просто забули. “Oh, qué pena. Lo olvidé”, — скаже іспанець, тобто «ой, яка прикрість, я забув», і буде дивитися з проханням зрозуміти і пробачити. Ну а далі все зробить завтра. Якщо не забуде 😁
2. Усе “mañana”, тобто завтра. Усе, що можна відкласти на завтра, іспанці відкладуть на завтра. Тому деякі справи, які ми звикли робити швидко, вони можуть вирішувати тижнями. Проте це ми переймаємось, а вони до того звикли — усе буде добре, не зробимо сьогодні, то зробимо наступного дня… тижня… року))) Куди поспішати?)
3. Вони дуже люблять голосно святкувати будь-що. Самі по собі вони не такі шумні, як, скажімо, італійці, але, коли наступає час святкування — ховайся. Крики, пісні, галас, танці до ранку, петарди та салюти. Іноді це дратує, але це їх культура, їх життя, тому чого тут скаржитися. 

До речі, окремо скажу про вино. В Іспанії хороше вино, і воно дуже дешеве. Культура пиття алкоголю тут абсолютно інша. Вони починають пити з самого ранку і продовжують до пізнього вечора. Це абсолютно нормальна картина, коли вранці іспанці сидять у кафешці та сьорбають біле винце. Але за півтора року, що я тут мешкаю, майже не бачила пʼяних людей. Навіть під час великих карнавалів та святкувань — усі веселенькі, але сильно ніхто не напивається. 

За чим найбільше сумуєте з вашого українського життя?

За відчуттям дому та приналежності. Вдома, навіть якщо поруч хтось творить якусь діч, ти розумієш, що то твоя домашня діч. Це твої люди, ти теж не ідеальна і можеш щось начудити. Вдома — це вдома. На щось легше закривати очі, набагато легше жити і комунікувати, знаючи, що ти тутешній, тут закони та порядки, які ти принаймні розумієш. Традиції, в яких виросла. Спілкування, яке відбувається на кожному кроці. 

Удома в мене купа друзів, та навіть саме місто Київ — друг, якщо немає зустрічей із людьми — можна завжди піти і зустрітися з містом. Удома ти українка в Україні. Риба у воді. Птах у небі. В іншій країні, як би приязно до тебе не ставилися, як би ти гарно не розмовляла іноземною мовою та інтегрувалася у суспільство, ти все одно не своя. Можливо, настає час, коли ти перестаєш бути чужою, але своєю повністю ніколи не станеш.

Чи плануєте повертатися назад в Україну, за яких умов?

Звичайно, я хочу повернутися додому. До рідних і друзів, до улюбленого міста. Але оскільки у мене маленька дитина, поки що пріоритет — безпека. Не тільки фізична, а й емоційна. У мого сина РДУГ, він тривожна дитина і дуже чутливо реагує на стресові ситуації. Його реакції іноді важко передбачити.  Я би хотіла йому дати якомога більше спокійного звичайного дитинства без війни, усіма можливими способами. Йому 10. Цей вік запамʼятовується на все життя. Моя задача — зробити так, щоб його спогади були максимально радісними та дитячими. 

Для мене головною ознакою того, що я можу повертатися, стане відновлення польотів громадянської авіації. Я поставила собі це як знак. Перемога й мирні літаки.