Щоб зрозуміти технологічну прірву, яка утворилась за ці 10 років між нами — нинішніми і тими, якими ми були 2005-го, мабуть досить сказати, що після запуску газета Дєло більше року не мала власного веб-сайту.
А коли сайт таки створили, він був настільки недолугим і глючним, що вся редакція вважала його ганьбою. Мені смішно про це згадувати, але ми тримали окрему редакцію — спеціальних людей, які приходили щовечора, щоб цілу ніч завантажували на сайт статті зі свіжого номеру газети і газетні шпальти в pdf форматі.
Газета Дєло стала плодом Помаранчевої революції. Це був один з багатьох прикладів європейських інвестицій в економіку України. Німецькі інвестори наважились інвестувати в українські медіа, надихнувшись зустріччю з новим президентом України Віктором Ющенком в кулуарах швейцарського Давосу.
До цього моменту ми вели з ними довгі і нудні перемовини, складали інвестплани, малювали криві виходу на рівень беззбитковості, але все це тягнулось більше року з перемінним успіхом і зовсім не було зрозуміло, коли (чи) буде рішення.
Вони повірили в перспективи України після Помаранчевої революції і протягом двох років вклали в проект газети «Дєло» біля 7 млн. євро. Сімь мільйонів євро, Карл!
Потім, через два роки розчаровані (в ринку, в нас, в країні) інвестори почали шукати вихід з України і продали видавництво українському мільярдеру Віктору Пінчуку.
Газета Дєло спізнилась — вона було третьою щоденною діловою газетою, яку почали видавати в Україні. Втім, перші дві не набагато випередили її (Економічєскіє Ізвєстія вийшли в 2004 році, Коммєрсант в Україні вийшов лише на декілька місяців раніше, ніж Дєло), тож конкуренція серед редакцій була несамовитою.
Через це журналісти відчували такий драйв — наче ти мчиш стометрівку з достойними суперниками і витискуєш із себе всі 100% наявних сил. Журналісти орієнтувалися не на потреби читача, а на конкурентів. І це було неправильно.
В першому номері Дєла на головній сторінці вийшла стаття про купівлю австрійською банківською групою Raiffeisen банку Аваль, вони заплатили за актив майже мільярд доларів. Протягом двох наступних років Дєло писало про чудові угоди і мільярди інвестицій. Здавалося економіка безповоротно змінюється, ми стаємо частиною європейського бізнес-середовища.
Але як швидко все зійшло нанівець — ніби годинник пробив опівночі і все кудись зникло. Інвестиції ми виміняли на дорогі іграшки — автомобілі, гаджети, нерухомість (повна аналогія з відомою історією скляних бус для туземців Полінезії), все це перетворилося на важкий тягар у вигляді невиплачених кредитів, стрімкого падіння гривні, банкрутств і безробіття.
Врешті решт всі три щоденні газети, як і купа інших тижневих ділових ЗМІ пішли в небуття — їх не існує в тому амбітному вигляді, як вони задумувалися. На жаль, ділова преса теж в кінці кінців зійшла нанівець.
Головною причиною була бізнес-модель, запозичена у кращих зразків західних ЗМІ, яку раз по раз видавці намагалися прилаштувати до тамтешньої дійсності. Якщо коротко, то вважалося, що ділові ЗМІ можуть заробляти на рекламі і бути прибутковими, якщо досягнуть певних рівнів тиражів. Однак, тиражів не було, тому що українців не цікавив бізнес і інформація про нього, не було (прикро, але немає і до сьогодні) потреби знати щось про економіку, окрім курсу гривні і вартості бензину. Ділові ЗМІ читали лише самі бізнесмени і їх менеджери, а ще чиновники центральних органів влади, народні депутати і студенти, які мріяли створити свій бізнес і швидко розбагатіти.
Разом з діловими медіа в небуття пішли зачатки розуміння важливості ролі бізнесу в житті країни і формування позитивного сприйняття в суспільстві приватної власності, бізнесменів і професійних управлінців.
В газеті Дєло завдяки інвесторам — їх німецьким стандартам і грошам, не друкували ніякого піару, як редактор можу підтвердити — це було питання принципу, без компромісів. Думаю, що більшість з вас мені не повірять. Особливо з огляду на сьогоднішній економічний стан медіа — з рекламними бюджетами справи кепські, читач платити за контент не бачить сенсу, є лише «політичні» бюджети і платні статті. Тобто, ЗМІ торгують залишками своєї репутації і так виживають.
Чому тоді, в 2005 році інвестори прийшли, а зараз ні? Чому українська економіка відкотилась в кінець 90-тих? Чому українці, не дивлячись на уроки минулого, так і не зрозуміли, що не може одночасно бути так, що депозити під 25%, кредити під 10% і стабільний курс національної валюти?
Причин багато, я написала лише про одну з них, яка залежить від нас — це відсутність довіри. Через це ми не маємо розвитку економіки. Так само, як в медіа — через відсутність довіри немає читача. А через відсутність читача немає грошей. Коло замкнулось.
Втім, 200 років тому, відомий французький політичний діяч Алексіс де Токвіль у книзі «Демократія в Америці» теж бідкався на відсутність довіри у французькому суспільстві і натхненно писав про «мистецтво об’єднання», що притаманне американцям: «На відміну від французів, американці здатні утворювати численні добровільні об’єднання, що є запорукою успіху американської демократії».
В своїй відомій книзі «Довіра: соціальні чесноти і шлях до процвітання» Френсіс Фукуяма дослідив залежність рівня життя країн від рівня довіри в суспільстві, який він назвав «соціальним капіталом».
Революція Гідності дала величезний поштовх для формування довіри між людьми — волонтерство, похід менеджерів у владу як форма жертовності, купа соціальних проектів, яку реалізують прості українці і бізнес на власні кошти… Не дивлячись на чергове відкочування і неспроможність влади відповідати на сучасні виклики і вимоги суспільства, все ж зміни у свідомості відбуваються. І, можливо, нам треба буде менше часу ніж французам і цього разу зміни будуть невідворотні.