Олена Зерняк, незалежний редакторський продакшн
Олена Зерняк, директор приватного підприємства (фактично незалежного редакторського продакшну) «Перша редакція», – досвідчений телевізійник і сірий кардинал багатьох відомих програм на українському телебаченні.
Колись, у студентські роки, вона препарувала у лабораторіях жаб, тепер разом зі своєю командою реалізує різноманітні телепроекти, мимохідь досліджуючи психологію українських телеглядачів. «ТК» поговорила із професіоналом з-поза кадру про передумови та досвід створення першого в Україні редакторського продакшну, а також про перемоги та поразки його співпраці із комерційними телеканалами.
– Оленко, чи бачиш ти тепер, постфактум, якусь логіку в тому, як розвивалася твоя кар’єра на телебаченні?
– Ну, насправді логічних систем багато, і спочатку був вибір логічної системи, наскільки я тепер розумію, а вже потім з`явилася логіка, ось так.
– Гадаю, всі, кому читати твоє інтерв’ю не треба, після такого мегапочатку «відселекціонувалися» :). Але все ж таки, ти за освітою молекулярний біолог, а отже, твій досвід підтверджує негласне правило, за яким журналістська освіта зовсім не є запорукою успішності у ЗМІ…
– Дійсно, інколи якщо хочеш досягти чогось, наприклад, на телебаченні, краще не вчитися в Інституті журналістики. Принаймні, мій досвід роботи з молодими кадрами це показує. У нас (у команді «Першої редакції». – «ТК») зараз є хлопець, який закінчує Інститут журналістики. Перебуваючи на п’ятому курсі, проходячи практику в спортивній редакції на одному з телеканалів, він не уявляв, що таке брати інтерв’ю, не знав елементарних професійних термінів; виїжджаючи на зйомку, не міг поставити задачу оператору, бо не знав, що таке «синхрон», що таке «отражонка». За місяць ми його навчили професії тележурналіста, про яку він не мав ані найменшого практичного уявлення! Цей хлопець здібний, з нього вийшли люди, і він сам це усвідомив (що дуже приємно).
– Всім вже набридло чути, що найбільшою проблемою наших ЗМІ є проблема кадрів. З твоєї точки зору як досвідченого практика, що могло б нарешті змінити ситуацію?
– Я думаю, що значно покращило б ситуацію запровадження нормальної системи майстер-класів, які мали би бути в рамках університетської освіти. Щоправда, їх зараз починають впроваджувати в Інституті журналістики. Причому, тут не треба вигадувати щось особливе. Просто потрібно, щоб інститут запрошував на півроку, на семестр цікавих або впливових журналістів (і бажано побільше закордонних), які могли би передавати свій досвід молодим.
Із кадрами так погано ще й тому, що молодим нема де вчитися на практиці, зараз телеканали (за дуже великими винятками) не виробляють свого продукту. Навіть те, що робиться своїми силами, однаково має ознаки якогось вкраденого формату. Або і справді формат десь куплений. Виходить, у творчому плані людина на будь-якому каналі розвиватися не може, вона може робити тільки якусь рутинну роботу – за неї вже все вигадали.
– Перш ніж почати говорити про те, що ваша «Перша редакція» стає таким тривалим майстер-класом для багатьох, хто хоче працювати на телебаченні, я хочу повернутися до твоєї біографії. Мені цікаво дізнатися, що саме – і в твоєму професійному досвіді, і в ситуації на медіаринку – тебе підштовхнуло на авантюру створити незалежний продакшн.
– Ну, гаразд, почнемо з початку. У 1993 році я прийшла на ЮТАР. Це було перше комерційне телебачення України, яке займалося тим, що крало новини із супутникових каналів, перекладало їх українською мовою і випускало як власний продукт.
– І ти доклала руку до цього злочинного процесу?
– Так. Причому це була дуже цікава робота, цей «огляд супутникових каналів». Протягом дня методично, з усіх супутникових каналів, які нам були доступні – від польських, Deutsche Welle, ВВС, СNN і закінчуючи ледь не в’єтнамськими (хоча ні, їх ми не чіпали) – ми вибирали найцікавіші новини, перекладали, компонували їх, простежували навіть якісь тенденції, як висвітлюється та чи інша новина на різних каналах і в різних країнах. Це було дуже прикольно. І як для людини, яка хотіла займатися телебаченням, це була дуже велика школа, бо перед тобою розгорталася вся інформаційна картина дня. Так все це тривало десь із рік. Згодом, коли з’явилися конкуренти, утворилася Асоціація незалежних мовників (так вона, здається, називалася), а Нацрада зрозуміла, що таке видавати ліцензії на мовлення комерційним каналам, і красти стало небезпечно і немодно – почалося виробництво власного продукту. Потім, я не знаю яким чином, мене призначили директором всієї цієї «богодєльні» під назвою «Телекомпанія ЮТАР». Але коли цей канал купив Паша Лазаренко, там стало страшно працювати.
– А в чому це виражалося?
– Ну, відчувалась якась небезпека, фінансові ризики, скажімо так. І тому хотілося швидше робити звідти ноги. Власне, всі так і зробили. Цей канал ще трохи пропрацював, а я тоді ж, у 97-му році, потрапила на «Плюси» у «Сніданок».
Було лише півроку, як вони вийшли в ефір, але вже тоді було зрозуміло, що це дуже перспективна компанія, що вона намагається робити принципово нове для України телебачення і що майбутнє – за нею. Тим більше, мені дуже імпонував Роднянський, і дотепер, до речі (хоча вже значно менше) імпонує.
– Скільки років ти працювала на «Плюсах»?
– З 1997-го по 2005-й.
– Достатньо для того, щоб написати літопис становлення цього каналу. Втім, розкажи, як сталося, що ти, будучи працевлаштованим телевізійником, працюючи на одному з найуспішніших каналів країни, вирішила все це залишити, щоб шукати якісь перспективи самостійно.
– Працюючи на будь-якому каналі, ти невблаганно стикаєшся з тим, що або втрачаєш роботу, або починаєш займатися тим, чим насправді не хочеш займатися. Рано чи пізно для тебе постає дилема: або просто піти, або тебе «підуть», або ти починаєш виконувати продюсерські замовлення, які не співпадають із твоїм творчим, інтелектуальним потенціалом. Так із «Плюсів» пішла вся наша команда, яка тепер складає «Першу редакцію». Перед цим нам запропонували робити «Час суда», програму, яка досі йде. Для мене було абсолютно не зрозуміло, навіщо потрібна ця програма каналу, який із самого початку свого створення позиціонувався як інтелігентний канал. Наші спроби запропонувати альтернативну програму, яка в принципі була би про те саме, але на іншому матеріалі, з іншими, нормальними героями і без цієї непотрібної «жовтизни», виявилися нікому не цікавими. Нам сказали, що готовий формат завжди надійніше, краще.
– До речі, я хочу з тобою детальніше поговорити про твій досвід спілкування з продюсерами, зокрема з тодішнім топ-менеджментом «Плюсів». Цим людям була властива думка, що вони мають замислюватися не лише над своїми комерційними цілями, але й над тим, що своєю продюсерською політикою вони багато в чому формують країну?
– Ми дійсно регулярно спілкувалися із Юрієм Зіновійовичем Морозовим – і тоді, коли ще працювали у штаті «Плюсів», і згодом, коли вже стали незалежною редакцією. Від цього спілкування у мене склалося враження, що він, розуміючи всю відповідальність, всю значущість каналу і необхідність виховувати нормального глядача і таке інше, однаково стикався з тим, що канал – це комерційна структура, в неї є власники, які хочуть отримувати від цього прибуток. І він так само був заручником. Фактично, будь-який телепродюсер, який не є власником каналу, є заручником комерційних інтересів власника. Він не міг ризикувати грошима каналу та своїм місцем на ньому.
– Поясни тоді, чому експериментальні, креативні ідеї здебільшого тлумачаться українськими телепродюсерами як ризик? Вони справді настільки добре можуть вгадувати характер аудиторії, її звички? Чи вони, грубо кажучи, лінуються, щоб вибудувати стратегію, наприклад, в подачі цієї креативності?
– Ні те, ні інше, оскільки у нас інститут продюсерів відсутній в принципі. В Україні немає людей, яких можна було б назвати продюсерами в повному розумінні цього слова. Справжніх продюсерів одиниці – Влад Ряшин, Льоша Гончаренко…
– Хто ж тоді ці люди, які називають себе продюсерами?
– На мою думку, це радше старші адміністратори, люди, які можуть виконувати якісь нескладні організаторські функції. Тим, хто сьогодні називає себе продюсерами, бракує досвіду, освіти, інколи навіть виховання.
Як на мене, основне завдання повноцінного продюсера, який починає працювати над новим проектом, – зібрати команду професіоналів. Люди, які самі не є професіоналами, не можуть зібрати команду професіоналів, це зрозуміло. Вони набирають випадкових людей, примушують їх робити непритаманну їм роботу. Їхнє основне завдання – зекономити на якихось там сірниках. Тобто, вони свою функцію не розуміють як функцію людини, яка має певні повноваження, повинна займатися креативом та стратегією програми. Фактично, вони себе усвідомлюють як бухгалтери чи секретарі, які можуть, скажімо, замовити готель для групи, що їде у відрядження, або купити фрукти на запис програми. Так у нас розуміють продюсерську роботу, якщо брати продюсерів середньої ланки.
А що стосується продюсерів, які є топ-менеджерами каналів, то, як на мене, «страшно далекі вони від народу» – і від глядачів, і від власних працівників. Вони просто не дають нормально, творчо розвиватися, ба більше – ставлять робітників і глядачів у такі умови, що й ті, й інші поступово деградують. Слава Богу, що цей процес відбувається синхронно, через те ніхто не отримує великої моральної травми. Деградують глядачі, деградують виробники телевізійних програм, і всіх це влаштовує. Топ-менеджерам українських каналів дійсно притаманно думати, що «піпл все схаває», це їхнє кредо.
– Їм не властива якась рефлексія щодо цього і розуміння, що цим «піплом» є в певному сенсі й вони самі? Вони ж не у вакуумі живуть.
– Про що можна говорити, якщо у нас цікавість аудиторії до певної програми, вартість цієї програми вимірюється тільки комерційною вигодою, отриманою від рекламних блоків? Що яскравіша картинка, що скандальніше наповнення, тим краще. Це установка абсолютно всіх каналів.
– Ти вважаєш, що процес деградації триватиме?
– Мені здається, що варто з’явитися на якомусь із каналів продюсеру, який би мислив принципово інакше, ситуація почала би потроху змінюватися й на всьому ринку. Треба, щоб хтось подав приклад якісно іншої продюсерської роботи, і тоді це, можливо, стало би модним. Пригадуєш, як у 2004 році таким от модним каналом був 5 канал? Не подивитися новини на 5-му – це була просто неповага до себе. А чому? Бо вони першими показали, що можна робити новини інакше. Шкода, що з часом вони піддалися загальній інерції. Взагалі, я думаю, що сила інерції на телебаченні найпотужніша і найстрашніша. Оскільки всі озираються на конкурентів, займаються контрпрограмуванням…
– Таке враження, ніби сучасне телебачення живе за законами стада.
– Я б не називала це законами стада. Це радше закони ринку. Коли телебачення перетворене на ринок у найгіршому розумінні цього слова – без справжнього креативу та соціальної місії. Цивілізовані ринкові відносини передбачають здорову конкуренцію, подекуди навіть співпрацю, а ринок у найгіршому розумінні – це базар, де торговки намагаються перекричати одна одну, щось поцупити, підсунути покупцеві неякісний товар.
– Ми повертаємось до того, що фактично ти як головний редактор та команда твоїх редакторів-однодумців не могли у творчому плані порозумітися із топ-менеджментом «Плюсів», щоб реалізувати свої проекти, правильно?
– Абсолютно. Тоді ми перейшли на ICTV і почали робити програму «Лінія конфлікту» з ведучою Машею Єфросініною, концепцію якої ми самі розробили. Скінчилося тим, що її закрили.
– З яких причин?
– Наскільки я знаю, рейтинги програми не були нижчими за середню частку каналу. Але чомусь від програм власного виробництва, створених за оригінальною концепцією якоїсь редакторської групи, завжди вимагають чогось більшого, ніж вона може дати в той час, коли цю програму ставлять. Зараз на переважній більшості каналів соціально орієнтовані речі традиційно ставлять удень. А саме такою і була «Лінія конфлікту» – достатньо гостре соціальне ток-шоу, яке поставили в час, коли телевізор дивляться домогосподарки, котрим це не дуже цікаво.
Через це програма не змогла прожити довго, хоча мені і тоді здавалося, і зараз здається, що вона могла б іще існувати, у неї були ще перспективи розвитку. Але зрозуміло, що цей провальний денний час – катастрофа для всіх програм власного виробництва, тим більше соціально орієнтованих.
– І що сталося далі?
– Далі на ICTV ми робили ще один проект, який теж невдовзі закрили. Це був чудовий, дуже смішний проект, називався «Діти напрокат». Це данський формат, коли дітей із якоїсь родини віддають на тиждень подружній парі, яка лише мріє завести собі дитину, але хоче подивитися, як це виглядатиме. І потім у формі реаліті-шоу знімається їхнє спільне проживання протягом тижня.
– Це був позитивний досвід, чи вам довелося зіткнутися з якимись непередбачуваними виробничими та ментальними труднощами?
– Це був дуже позитивний досвід, тільки в Данії це шоу роблять «по-багатому», а в нас його робили економно. У данській версії в квартирі героїв розставляють приховані камери, вбудовують мікрофони – і все. Дорослі герої знають, що їх знімають, але на другий день діти їм так закручують голову, що кошмар. А в нас у квартирі тинявся живий реальний оператор, який цілий день із сьомої години ранку був серед родини. Коли всі прокидалися – він уже зустрічав їх із камерою, а коли вони лягали спати – він їх ще знімав, а потім десь о півночі чи навіть пізніше писали інтерв’ю з цими «батьками». Утім, на третій день вони забували навіть і про оператора, оскільки було дуже скрутно, особливо коли дітей було кількаро (одного разу в нас було троє – гаврики чотирьох, шести та восьми років). Для людей, які не мають батьківського досвіду, це реальна катастрофа.
Ми зробили шість програм, вони йшли дуже добре. Чому закрили цей проект – для мене найбільша загадка. Причому я знаю, що на ICTV ці випуски крутять у повторах. Коли минулого року ми робили «Шлюбні ігри, або Номер для молодят» на ICTV, Павлов нам сказав: «Я досі не розумію, навіщо ми закрили “Дітей напрокат”». Я теж не розумію.
– Опинившись «бездітними», ви нарешті отримали нагоду народити власне дитя – «Першу редакцію». Коли святкуєте її день народження? Які були ризики на стадії створення? За якими принципами ти виробляла концепцію свого підприємства?
– Офіційний день народження нашої «Редакції» – 4 квітня 2006 року. У мене та в моєї давньої, ще з часів «Сніданку», колеги Оксани Безрутченко вже давно була ідея такого спільного проекту. Ми б і почали її реалізовувати, якби після звільнення з «Плюсів» нам одразу не запропонували робити «Лінію конфлікту». Якщо чесно, ризиків не було, нам же не треба було купувати півтори сотні тракторів і ставати фермерами. Ми планували продовжувати робити те, в чому маємо неабиякий досвід і до чого в нас є хист. Для створення незалежного продакшну нам просто був потрібен час, адже оформлення приватного підприємства пов’язане з купою всіляких бюрократичних складнощів. А потім треба було ще знайти та орендувати приміщення для роботи, закупити комп’ютери тощо.
Нам дуже допомогло те, що в нас на той час була досвідчена бухгалтерка, яка й досі допомагає нам вести всі фінансові справи. Без неї ми не впоралися б із цим, бо на момент створення у фінансових питаннях ми були абсолютні нулі. За її порадами, ми не брали кредит, а напозичали і наскидалися.
– Розкажи, чим на сьогодні є ваша «Редакція», які її слабкі та сильні сторони?
– На сьогодні ми залишаємося тим, ким були з самого початку, ще з часів «Плюсів», – командою людей, які можуть бути абсолютно універсальними. Щоб розпочати проект (навіть такий, який ми ніколи не робили), кожному з нас просто треба трошки часу для адаптації. Це дуже велика перевага маленького колективу, де всі один одному довіряють, можуть вчасно підставити плече і щось пояснити, розказати, де немає інтриг, чвар і якихось там підсиджувань. Через те, я вважаю, нам вдається бути досить продуктивними: за трохи більше ніж два роки існування ми вже реалізували «Фабрику краси», «Один у полі», «Йду на Ви», «Шлюбні ігри, або Номер для молодят», «Знак якості» (слава Богу, ми вже не причетні до нього!), дотепер робимо «Сніданок вікенд», до «Ранку з Інтером» теж доклали руку. Загалом нас десятеро, плюс ті, кого ми самі знаходимо та запрошуємо до співпраці над тим чи іншим проектом. Специфіка в тому, що це переважно команда дівчат. Щоправда, зараз у нас з’явилося два хлопці, обидва студенти, але не знаю, чи довго вони втримаються. Жіночий колектив – це страшно, якщо чесно :). Коли жінки тривалий час спілкуються у замкненому просторі, мають дружні стосунки, в їхньому середовищі починають обговорюватися теми, що можуть шокувати чоловіків, тим більше молодих хлопців :).
– Поясни, за якими схемами ви співпрацюєте з каналами. Ви вивчаєте кон’юнктуру на ринку і, враховуючи її, пропонуєте якісь нові проекти? Передивляєтеся програмне наповнення світових каналів і берете ідеї звідти? Маєте довготривалі стосунки з каналами і просто відпрацьовуєте певну стратегію, в якій вони зацікавлені?
– І те, і друге, і третє. Ми взагалі ніяк себе не обмежуємо, коли вигадуємо ідеї майбутніх проектів. Як правило, наприкінці весни на каналах іде підготовка до нового сезону. У нас на цей момент накопичується багато свіжих ідей, які ми хотіли б розробляти і пропонувати. Ми все це прописуємо і якраз у кінці травня бігаємо по каналах і пропонуємо. Як я вже казала, наші канали дуже неохоче йдуть на те, щоб брати у когось не купований продукт, який не є перевіреним форматом. Але однаково це дуже корисно, бо коли ми приносимо правильно розписаний, продуманий до найменших деталей проект або кілька проектів на якийсь канал, керівництво розуміє, що перед ним справжня команда. Часто нам одразу відмовляють, мовляв, ми пропонуємо те, що ніколи у нас не піде. Але потім до нас звертаються, вносять свої продюсерські правки у нашу ідею, і ми починаємо працювати.
– Чи траплялося, що у вас крали ідеї?
– Якщо чесно, я б не хотіла про це говорити… Нам з цими людьми ще жити.
– Гаразд. Слухай, але для мене несподіванка, що ви більше не робите «Знак якості». Давай поговоримо детальніше про ваш досвід співпраці з «Інтером» на цьому проекті. Можеш розказати своє бачення передісторії появи в нас цього проекту, який багато хто називає копією російської «Контрольной закупки»?
– Безумовно, це є калька російського проекту, тільки завуальована. Знову спрацювала улюблена нашими каналами схема, коли перевагу надають перевіреному формату, додаючи туди, можливо, якісь свої нюанси, деталі… «Інтер» сам вийшов на нас і запропонував робити для них цю програму. Хочу сказати, що насправді не тільки «Інтеру», а всім зручно з нами працювати, тому що це знімає найголовнішу проблему – кадрову. Всім дуже складно знайти готовий колектив редакторів і журналістів, навіть для нас це тяжке завдання, коли нам треба добрати людей для якогось проекту.
Це був зовсім некомфортний для нас досвід співпраці, бо реально від наших домовленостей, які були напочатку, не залишилося нічого. Ми домовлялися, що хронометраж програми буде 26 хвилин. А потім це звелося до того, що програма, за одностороннім рішенням каналу, стала вдвічі більша за хронометражем, притому що жодні фінансові зобов’язання вже було неможливо переглянути. А наповнювати більше ніж на 26 хвилин програму теж не було чим.
– Тобто як? Одного чудового ранку «Інтер» захотів за ті ж гонорари і бюджет робити не одну програму, а фактично дві?!
– Так, захотів, і ми мусили робити вдвічі довшу програму.
– Як ви домовлялися з «Інтером» щодо технічної сторони справи? І взагалі, як ви зазвичай вирішуєте питання техніки?
– Буває по-різному. Інколи ми робимо повний продакшн, самі орендуємо техніку, послуги операторів і режисерів. І це, до речі, найкращий варіант, бо тоді ми можемо зібрати повністю всю команду, здатну працювати в одному напрямі. У випадку «Знаку якості» ми забезпечували креативно-редакторську частину проекту, а співробітники «Інтера» – технічну. З точки зору саме виробництва і продюсерської роботи «Знак якості» виявився надзвичайно складним проектом, а коли продюсер і адміністративна група не є справжніми членами команди, таку величезну і тяжку роботу, зі щотижневими відрядженнями по всій Україні, з постійними зйомками, зокрема й уночі у супермаркетах, дуже важко здійснювати. Тим більше, коли від тебе весь час вимагають чогось нового і ти не можеш собі дозволити доукомплектувати команду людьми, оскільки додаткового фінансування добитися неможливо.
– Але я все ж таки хочу зрозуміти, як сталося, що фактично вас поставили перед фактом робити зовсім іншу, по суті, програму за ті ж самі гроші? Чому не знайшлося можливостей для того, щоб змусити їх грати справедливо?
– Розрахунок дуже простий: на те, що маленька фірма не буде судитися чи псувати стосунки з таким великим каналом, з такою юридичною і телевізійною махиною, яким є «Інтер». Щоби встановлювати справедливість, нам треба було згорнути всі наші поточні проекти, вкласти багато нервів та коштів у те, аби доводити свою правоту. Ми вирішили, що для нас це буде неперспективно і нерентабельно. До речі, в тому ж стилі ми припинили свою співпрацю у «Знаку якості»: на початку травня канал нас просто поставив перед фактом, що більше вони наших послуг не потребують, для подальшої реалізації проекту вже набрано інших людей, до побачення. Ми були настільки змучені проблемами, які постійно поставали, поки ми робили цей проект, що вирішили спокійно піти.
– Я пригадую що в інтерв’ю, яке Сергій Дем’янчук дав «ТК», говорилося, що канал був незадоволений рейтинговими показниками програми і вважав, що рейтинги недостатньо високі, оскільки у програмі часто з’являється продукт, не цікавий масовому споживачеві. Скажімо, найнижчий рейтинг мав випуск про сир «Камамбер». Чи вважаєш ти, що це пояснення є справедливим, чи були інші причини невисоких рейтингів?
– Дійсно, програма не з дешевих, але вона точно не є збитковою – хоча б тому, що в ній два рекламних блоки, обидва по 15 хвилин. І ось ці безкінечні рекламні блоки теж є однією з причин, що у програми не такі високі рейтинги, як розраховували. Адже щоб пережити хоча б один рекламний блок, треба мати дуже велику мужність. Там в принципі така ситуація, що пояснити той чи інший рейтинг дуже складно. Був випадок, коли програма про вершковий сир (такий м’який сир, який треба намазувати на хліб) мала найвищий рейтинг за всю історію існування проекту. Там частка була 23, здається. І пояснити це жодним здоровим глуздом неможливо.
Важливо, що канал акцентує на соціальному пафосі цієї програми, вона позиціонується як створена для споживачів і про споживачів. Соціальні проекти є найбільш іміджевими, тому канал не повинен ставити собі за мету ось цю безкінечну гонитву за рейтингами, адже продуктів, про які можна розповідати щодня і які би залишалися цікавими людям, зовсім небагато. Цей список можна за тиждень вичерпати: молоко, пиво, курятина, «лікарська ковбаса», сосиски. Але якщо ти дійсно хочеш, щоби програма існувала далі, треба формувати у людей розуміння, що вони є споживачами не тільки сосисок. І в цьому й була головна мета «Знаку якості» – формувати в нашому суспільстві споживацьку культуру. Тому, мені здається, не було нічого поганого в тому, що ми говорили про сир «Камамбер», тим більше що його виробництво в Україні вже налагоджене і є конкурентоспроможним, хоча про це не всі знають.
Крім того, я вважаю, помилковим було рішення каналу прибрати з тематики програми так звані «непроди», товари непродуктової групи. Канал вирішив, що людям буде не цікаво дивитися випуски про холодильники чи праски. Хоча, принаймні з режисерської точки зору, а також з точки зору суто пізнавальної, ці випуски були б дуже цікаві. Я розумію, бабусям не цікаво дивитися програму про те, які презервативи якісніші. Але програма про презервативи вийшла шикарна, ми розказали і показали, що в Україні існує власне виробництво презервативів, і це надзвичайно захоплюючий процес :). Можливо, цей випуск не мав таких скажених рейтингів, як про курятину, але однаково презервативи та багато інших речей повсякденного вжитку зробили б і картинку, і пізнавальну частину програми більш різноманітною і цікавою.
До речі, повертаючись до московської «Контрольної закупки», яка іде вже багато років і теж із різними рейтингами. Там спокійно до цього ставляться, розуміючи, що ця програма є передусім соціальною. Тобто росіяни роблять аналогічну програму більш правильно – із значно відчутнішою установкою на культивування споживацької культури і з більшим гумором, тому що про якісь звичайні речі можна дуже цікаво і весело розказати.
– Між іншим, про смішне. Важко собі уявити, як Ганна Безлюдна сидить на нараді і разом із вами сперечається – робити випуск про сосиски чи ні. Багато було смішного на цих нарадах?
– Все було дуже серйозно, і насправді при нас списки продуктів, які ми відпрацьовували, ніхто ніколи не затверджував. В найкращому разі список нам надсилали електронною поштою через місяць після того, як ми вже билися головою об стінку і просили: «Ну, давайте ж, затвердіть, бо нам треба працювати!». Не думаю, що тут треба звинувачувати когось конкретно, просто всі великі канали перетворилися на дуже неповороткі бюрократичні махини, які реально заважають нормальному телевиробництву.
– Поясни, чим гарантувався і гарантується в програмі незамовний характер інформації, що там подається. Адже сама програма така, що багато хто хоче запідозрити її в джинсі?
– Не знаю, чим це гарантується тепер, але коли програму робила наша редакція, я можу гарантувати незамовний характер програми нашим чесним ім’ям і самою технологією виробництва програми. Я та мої колеги на власні очі бачили, як відбувається експертиза, і контролювали її на кожному з етапів. Крім того, не забувай, що, за правилами програми, ніхто, окрім нас, не знав, якому виробникові належить той чи інший примірник продукту. Все було дуже прозоро.
Державні підприємства, що займаються харчовою експертизою, чудово знають про всі проблеми, які існують, і час від часу вони скликають конференції, про все це розказують. «Знак якості» став для них першою нагодою пробитися зі своїми експертними оцінками на ширше середовище, аніж просто їхні колеги, родичі, сусіди та вряди-годи преса.
Щоправда, наскільки я знаю, зараз складається неприємна ситуація саме з експертизою. Попереднє керівництво Держспоживстандарту влітку минулого року пішло нам назустріч, і всі експертизи робилися охоче і безкоштовно, оскільки всі розуміли, що вони допомагають українцям. А коли змінилося керівництво, вони ніяк не можуть домовитися щодо умов співпраці з каналом. Тому, наскільки мені відомо, тепер кожна програма перетворюється на трудовий подвиг. А це ж щоденна програма!
– Не так давно «Знак якості» почали показувати ще й у повторі щодня зранку о 8:55 та пізно вночі. Можливо, це зміцнить його позиції та продовжить ефірне життя у наступному сезоні?
– Не думаю. Крім того, я вважаю, що кожна з цих програм, які ми робили, має бути показана одноразово, і більше її не можна показувати ніколи. Ну, хіба з одним повтором того ж дня чи максимум на наступний день. Тому що ці всі результати експертиз – це дуже великий антипіар для виробників, які отримали негативну оцінку. І, в принципі, досвід показує, що багато хто з виробників робить із негативних експертиз позитивні висновки, намагається удосконалити розкритикований товар, покращити його якість. Тому не можна через півроку повторювати хай справедливу, але застарілу негативну оцінку.
– Фантастика! У країні, де можна роками в телеефірі безрезультатно викривати злочини політиків, програма для споживачів несподівано домоглася того, що критика змушує харчових виробників виправляти свої помилки і думати про людей. Можна говорити, що «Знак якості» створив несподіваний соціальний прецедент?
– Можна. Розумієш, деякі виробники були незадоволені результатами організованих нами експертиз, вони дзвонили, писали, обурювалися, що такого не може бути. Мовляв, в нашій ковбасі не може бути сої, тому що її там ніколи не було. Деякі виробники, яких теж було чимало, замислювалися – і починали службове розслідування. Починали шукати дядю Васю, який краде м’ясо і додає сою. І в цьому реальна соціальна сила «Знаку якості». Та що казати, в «Київських» тортах знову з’явився кеш’ю!
– Повертаючись до «Камамбера», хочу спитати, які відкриття під час роботи над проектом ви зробили в плані гастрономічної психології українців. Чи дійсно українці настільки інертні і не цікавляться чимось, окрім, умовно, горілки і сала?
– Ми не ставили собі за мету досліджувати гастрономічний портрет українців. Українці цікавляться всім і водночас нічим. Але я бачу, що люди почали більш свідомо ставитися до того, що вони споживають, вже не кидають у кошик все підряд, а стоять і розглядають дату виробництва, кількість консервантів, склад продукту. Так що позитивний ефект від програми є.
– А як щодо негативних ефектів? Приміром, ви виявили кишкову паличку у кількох видах голландського сиру. У тебе особисто нема тепер проблем із апетитом?
– Проблем із цим немає, але після того, як ми побачили і проаналізували, що відбувається з продуктами харчування в Україні, особисто мені все частіше хочеться купувати продукти на ринку. Фактично їсти не можна нічого. Рівень державного регулювання не є належним, тому що так звані державні ДСТУ (те, що раніше називалися ГОСТами) є дуже толерантними. Згідно з нинішніми стандартами, дозволено відходити від технологій, які практикувалися раніше, вносити багато консервантів, стабілізаторів. Тобто все це зараз використовується цілком законно, реально і скрізь. Наприклад, кефір. Він за визначенням не може мати термін зберігання 2 тижні. Тим не менше в будь-якому магазині візьми пачку кефіру – і побачиш, що термін зберігання 2 тижні при температурі такій-то (при якій він ніколи в магазині не зберігається). І через 2 тижні після його вироблення, ти можеш цей кефір у лабораторію, і в ньому не знайдуть жодних ознак зіпсутості. Це значить, що він містить таку кількість консервантів і домішок, не завжди корисних чи завжди некорисних, що хочеться купити на базарі молока, в аптеці кефірну закваску і зробити кефір удома власноруч. Але де взяти на це час?
– Сумна історія. Але, сподіваюсь, перспективи вашого незалежного продакшну веселіші? Принаймні поки у вас немає прямих конкурентів, так?
– Нам дійсно нема чого сумувати, бо ми весь час відчуваємо, що попит на наші послуги не зменшується. Тобто є багато продакшнів, але вони зорієнтовані на якесь технічне забезпечення, на виробництво постпродакшну. А саме редакторська, журналістська креативна робота, розробка та запуск нових проектів – у цьому я поки що не відчуваю серйозної конкуренції. Вже зараз у нас є певні пропозиції від різних каналів на наступний сезон, але поки я не буду про це говорити. Боюся наврочити :).
– Як ти гадаєш, чи є підстави думати, що невдовзі спостерігатиметься спеціалізація таких продакшнів – за жанрами, форматами, темами, як це зараз відбувається з телеканалами? Чи все ж таки виграватиме той, хто прагнутиме до різноманітності пропозицій в рамках однієї продакшн-студії?
– Якщо чесно, я не бачу великого сенсу в такій спеціалізації незалежних продакшнів. Мені здається, все вирішує професіоналізм людей та можливість для них творчої, інтелектуальної реалізації. Ймовірна спеціалізація на тлі нерозвинутості та третинності (після західного та російського) нашого телеринку буде поки що тільки обмежувати ці можливості для тих, хто прагне робити цікаве телебачення.
Марина Баранівська