Володимир Притула, голова Комітету з моніторингу свободи преси у Криму, кореспондент "Радіо Свобода"
Крим – це точка, в якій збігається безліч інтересів: культурних, військових, геополітичних. Вони відображаються у тому числі й у медіа.Власне, саме за допомогою ЗМІ можна зрозуміти динаміку, з якою розвивається суспільно-політична ситуація у тому чи іншому регіоні.
Аналізуючи кримські ЗМІ, часто приходиш до невтішних висновків. Або справді у Криму такий високий рівень конфліктності, або журналісти його штучно підігрівають.
Розібратися у кримських медійних проблемах спробували за допомогою голови Комітету з моніторингу свободи преси у Криму, кореспондента «Радіо Свобода» на півострові Володимира Притули. Розмова відбувалася у Сімферополі. У пропонованому увазі читачів інтерв’ю – також про досвід кримської журналістики та про особистий шлях Володимира Притули у професію.
— Володимире, про які основні тенденції у кримських ЗМІ сьогодні можна говорити, і наскільки ситуація в медіа Криму відрізняється від загальноукраїнської?
— Певною мірою не відрізняється, хоча й має особливості.
Якщо одразу після 2005 року у журналістів стало менше проблем, особливо у Сімферополі, то після виборів 2006-го ситуація стала погіршуватися. В Криму вибори виграла Партія регіонів та «Русский блок», повернулася стара команда, яка стала «закручувати гайки». ЗМІ, засновані кримською владою, за моїми оцінками, сьогодні реально цензуруються. При цьому кримською владою контролюється і державне республіканське телебачення, яке формально підпорядковується Києву. Отже, є чітка тенденція на погіршення, хоча ніякого порівняння із 2003–2004 роками, звісно, немає.
Головною ж відмінністю Криму є те, що інформаційний ринок тут розвивається не як бізнес, а як ідеологічне поле битви, використовується саме для інформаційних війн. Державної політики України у цьому напрямку, на жаль, не помітно. Натомість, на мою думку, російські спецпроекти реалізуються у Криму досить активно.
— Ви згадали про російські спецпроекти. Яким чином це упливає на кримські медіа?
— Скажімо, через фінансову підтримку окремих видань, через спроби міняти засновників медіа тощо.
Наприклад, найбільш проросійський канал у Сімферополі – ІТВ. Його контролює Валерій Горбатов – колишній представник президента, екс-народний депутат України, під час виборів він навіть підтримував Ющенка. Інформаційний блок ІТВ фактично віддано в оренду одній із проросійських партій, на яку активно впливає Кремль. І тому зараз на телеканалі дуже тенденційні, абсолютно непрофесійні, пропагандистські новини. У цієї партії немає власних фінансових можливостей, щоб перекупити ефірний час. Тим не менше їм це вдалося.
Помітним є вплив і на деякі кримськотатарські газети: «Голос Криму», «Полуостров». Обидві російськомовні. При цьому «Голос Криму» фінансує Держкомнац, тобто газета є державним виданням. В останні два-три роки помітна тенденція, коли з одного боку має місце різка критика уряду України, України як такої, а з іншого боку показується, як добре в Росії, як там гарно живеться казанським татарам. Було й кілька посилів, що, мовляв, кримськотатарський національний рух зробив помилку, коли 1989 року ухвалив рішення підтримувати незалежність України, орієнтуватися на Україну, а не на Росію, підтримувати територіальну цілісність України, а не вимагати приєднання Криму до Росії. Якби поступили інакше, начебто Крим був би зараз у складі Росії як кримськотатарська національна автономія. Є неофіційна інформація про те, що тут дуже активно попрацювали казанські структури.
— А що Україна цьому протиставляє?
— Держава втратила навіть ті ЗМІ, засновником яких вона є. Це показують інформаційні кампанії, які ведуться цими засобами масової інформації. У таких випадках мова не йде про плюралізм думок, оскільки якісь непристойні речі роблять самі журналісти. Тобто вони не надають слово – політикам, громадським діячам. Вони самі агітують: проти європейського вибору, проти НАТО, проти кримських татар, на підтримку російського статусу Криму.
Виходить так, що держава не може визначити редакційну політику власних ЗМІ.
— А якою бачиться в ідеалі державна інформаційна політика щодо Криму звідси, із Сімферополя?
— У принципі, ця політика декларується дуже правильно – підтримка міжнаціонального миру, стабільності в Криму, допомога в розвитку національних меншин, гармонійне поєднання їхніх інтересів та інтересів держави. Все це має проводитися в тому числі й в інформаційному полі. А ми бачимо трошки інше.
Держава, скажімо, виділяє кошти на функціонування національних редакцій: кримськотатарської, вірменської, болгарської, грецької і німецької. І на ці гроші одна із редакцій веде антитурецьку і антиазербайджанську пропаганду. Чи інша показує фільми 60-х років, в яких турки мають карикатурний образ, знищують греків, по типу «наші» і «фашисти». Звичайно, що азербайджанська громада і турецьке консульство цим обурені.
— Сьогодні на півострові градус міжнаціонального протистояння в медіа досить високий. Подекуди трапляються такі публікації, які шокують людей, навіть не посвячених у кримську тематику, як от стаття «Принесенные ветром» у газеті «Крымская правда». Чому, на вашу думку, виникла така ситуація, і чи можна ще її виправити?
— На мою думку, це найбільша проблема. У 2003–2004 роках під час президентської кампанії опоненти Ющенка в Криму обрали саме етнічно-релігійний компонент як головний для того, щоби консолідувати виборців. І запустили кілька дуже примітивних, але ефективних антитатарських і антиукраїнських технологій, де Ющенка представили як нациста, українського фашиста і як такого, що сприяє ісламським фундаменталістам та екстремістам. Виборець був консолідований перед українсько-татарською загрозою. Після того цей градус фактично не знижується.
З іншого боку, кримська влада цьому підіграє, оскільки, скажімо, кримських татар простіше виставити такими собі захоплювачами землі, які відбирають її у слов’ян, у кримчан. Хоч насправді цю землю розбазарюють чиновники. «Чому простий українець чи росіянин не може отримати землі? Тому що татари все забирають», – таке трактування подій вигідне владі. Через це переважна більшість ЗМІ страждає на татарофобію й українофобію, і ці тенденції, як на мене, найбільш характерні для видань «Крымская правда», «Крымское время», «Крымское эхо».
Я знаю, до речі, що Кримське управління міліції провело розслідування з приводу публікації «Крымской правды». Була проведена відповідна експертиза, яка виявила у цій та інших публікаціях газети порушення законодавства, і в липні документи відправили до прокуратури.
— Якщо не помиляюся, це перший випадок, коли правоохоронці хоч якось відреагували на розпалювання міжнаціональної ворожнечі в медіа?
— Кілька роківтому була спроба прокуратури відреагувати на антисемітські публікації в одній із малотиражних газет. Але це нічим не закінчилося, оскільки наше законодавство вимагає доведення, що такі дії вчинялися навмисно, а це дуже складно зробити.
— Отже, залишається сподіватися тільки на державну політику? А незалежна журналістика – наскільки вона впливає на ситуацію в Криму?
— Держава повинна хоча би визначити редакційну політику і контролювати, щоб у її рамках працювали державні ЗМІ. Причому ця редакційна політика має стосуватися в першу чергу жорстких норм у міжетнічній і релігійній сферах. Треба підтримувати ті державні ЗМІ, які існують у Севастополі і в Криму в цілому. В Севастополі це військові ЗМІ, а також міське державне телебачення, яке зараз є рупором сепаратизму і українофобії.
Можливо, для Севастополя як для складного, специфічного регіону, де є іноземна військова присутність, потрібне окреме державне видання. Як виключення.
Держава має так само визначати редакційну політику видань для етнічних меншин. Сприяння відродженню культури, інтеграції в українське суспільство, сприяння міжетнічній і міжрелігійній стабільності – ось пріоритети, які ці газети мають відстоювати за державної підтримки.
Плюс, звичайно, необхідно реагувати на розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі у недержавних медіа. І, в принципі, цього достатньо.
З іншого боку, в Криму є комерційні проекти, більш-менш об’єктивні газети, які показали, що можуть бути успішними. В першу чергу газета «События» – я вважаю, це один із найцікавіших проектів. Вона відіграє роль санітара влади. Через це у них і проблеми є, зокрема зі спікером парламенту Криму. Але саме такою і має бути роль преси – критика не держави, а зловживань влади, конкретних людей, чиновників.
Також варто назвати «Первую крымскую» – це газета, яка набрала тираж і зараз стає все більш впливовою в регіоні.
— Ви очолюєте Комітет з моніторингу свободи преси в Криму. Якщо до вас звернуться журналісти, яких правоохоронці переслідуватимуть за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, ви надаватимете колегам допомогу?
— Ми допомагаємо усім колегам. З іншого боку, ще у 2002 році разом із Асоціацією вільних журналістів Комітет виступив із закликом до «Крымской правды», «Крымского времени» не використовувати в редакційній політиці міжнаціональну ворожнечу і не провокувати владу на відповідні жорсткі дії.
Зараз Комітет намагається організовувати тренінги для журналістів із цього питання. Якщо якісь негативні випадки трапляються, то я можу просто зателефонувати в редакцію і сказати, що не варто так робити. Багато журналістів і редакторів із цим погоджуються. Бо подібні випадки часто трапляються просто по незнанню, через низьку кваліфікацію самих журналістів, низьку підготовку у профільних учбових закладах журналістських кадрів.
Ми довго боролися із Центром громадських зв’язків МВС у Криму, щоб вони не вказували національність правопорушників. Бо, як правило, якщо мова йде про кримських татар, то одразу про це пишуть. Але не повідомляють що, наприклад, троє росіян і один українець когось побили. Чи єврей і українець учинили інший злочин. Під час виборів президента такий принцип був частиною політтехнологій. З іншого боку, у документах, які залишилися в міліції ще з радянських часів, вимагається вказувати національність правопорушника. І вони на цьому акцентували увагу.
Зараз це практично зникло. І стало значно менше таких випадків насамперед у місцевих інформагенцій. Ті ж ЗМІ, які продовжують використовувати подібні прийоми, на мою думку, діють радше не як медіа, а як засоби пропаганди.
Розібратися у кримських медійних проблемах спробували за допомогою голови Комітету з моніторингу свободи преси у Криму, кореспондента «Радіо Свобода» на півострові Володимира Притули. Розмова відбувалася у Сімферополі. У пропонованому увазі читачів інтерв’ю – також про досвід кримської журналістики та про особистий шлях Володимира Притули у професію.
— Володимире, про які основні тенденції у кримських ЗМІ сьогодні можна говорити, і наскільки ситуація в медіа Криму відрізняється від загальноукраїнської?
— Певною мірою не відрізняється, хоча й має особливості.
Якщо одразу після 2005 року у журналістів стало менше проблем, особливо у Сімферополі, то після виборів 2006-го ситуація стала погіршуватися. В Криму вибори виграла Партія регіонів та «Русский блок», повернулася стара команда, яка стала «закручувати гайки». ЗМІ, засновані кримською владою, за моїми оцінками, сьогодні реально цензуруються. При цьому кримською владою контролюється і державне республіканське телебачення, яке формально підпорядковується Києву. Отже, є чітка тенденція на погіршення, хоча ніякого порівняння із 2003–2004 роками, звісно, немає.
Головною ж відмінністю Криму є те, що інформаційний ринок тут розвивається не як бізнес, а як ідеологічне поле битви, використовується саме для інформаційних війн. Державної політики України у цьому напрямку, на жаль, не помітно. Натомість, на мою думку, російські спецпроекти реалізуються у Криму досить активно.
— Ви згадали про російські спецпроекти. Яким чином це упливає на кримські медіа?
— Скажімо, через фінансову підтримку окремих видань, через спроби міняти засновників медіа тощо.
Наприклад, найбільш проросійський канал у Сімферополі – ІТВ. Його контролює Валерій Горбатов – колишній представник президента, екс-народний депутат України, під час виборів він навіть підтримував Ющенка. Інформаційний блок ІТВ фактично віддано в оренду одній із проросійських партій, на яку активно впливає Кремль. І тому зараз на телеканалі дуже тенденційні, абсолютно непрофесійні, пропагандистські новини. У цієї партії немає власних фінансових можливостей, щоб перекупити ефірний час. Тим не менше їм це вдалося.
Помітним є вплив і на деякі кримськотатарські газети: «Голос Криму», «Полуостров». Обидві російськомовні. При цьому «Голос Криму» фінансує Держкомнац, тобто газета є державним виданням. В останні два-три роки помітна тенденція, коли з одного боку має місце різка критика уряду України, України як такої, а з іншого боку показується, як добре в Росії, як там гарно живеться казанським татарам. Було й кілька посилів, що, мовляв, кримськотатарський національний рух зробив помилку, коли 1989 року ухвалив рішення підтримувати незалежність України, орієнтуватися на Україну, а не на Росію, підтримувати територіальну цілісність України, а не вимагати приєднання Криму до Росії. Якби поступили інакше, начебто Крим був би зараз у складі Росії як кримськотатарська національна автономія. Є неофіційна інформація про те, що тут дуже активно попрацювали казанські структури.
— А що Україна цьому протиставляє?
— Держава втратила навіть ті ЗМІ, засновником яких вона є. Це показують інформаційні кампанії, які ведуться цими засобами масової інформації. У таких випадках мова не йде про плюралізм думок, оскільки якісь непристойні речі роблять самі журналісти. Тобто вони не надають слово – політикам, громадським діячам. Вони самі агітують: проти європейського вибору, проти НАТО, проти кримських татар, на підтримку російського статусу Криму.
Виходить так, що держава не може визначити редакційну політику власних ЗМІ.
— А якою бачиться в ідеалі державна інформаційна політика щодо Криму звідси, із Сімферополя?
— У принципі, ця політика декларується дуже правильно – підтримка міжнаціонального миру, стабільності в Криму, допомога в розвитку національних меншин, гармонійне поєднання їхніх інтересів та інтересів держави. Все це має проводитися в тому числі й в інформаційному полі. А ми бачимо трошки інше.
Держава, скажімо, виділяє кошти на функціонування національних редакцій: кримськотатарської, вірменської, болгарської, грецької і німецької. І на ці гроші одна із редакцій веде антитурецьку і антиазербайджанську пропаганду. Чи інша показує фільми 60-х років, в яких турки мають карикатурний образ, знищують греків, по типу «наші» і «фашисти». Звичайно, що азербайджанська громада і турецьке консульство цим обурені.
— Сьогодні на півострові градус міжнаціонального протистояння в медіа досить високий. Подекуди трапляються такі публікації, які шокують людей, навіть не посвячених у кримську тематику, як от стаття «Принесенные ветром» у газеті «Крымская правда». Чому, на вашу думку, виникла така ситуація, і чи можна ще її виправити?
— На мою думку, це найбільша проблема. У 2003–2004 роках під час президентської кампанії опоненти Ющенка в Криму обрали саме етнічно-релігійний компонент як головний для того, щоби консолідувати виборців. І запустили кілька дуже примітивних, але ефективних антитатарських і антиукраїнських технологій, де Ющенка представили як нациста, українського фашиста і як такого, що сприяє ісламським фундаменталістам та екстремістам. Виборець був консолідований перед українсько-татарською загрозою. Після того цей градус фактично не знижується.
З іншого боку, кримська влада цьому підіграє, оскільки, скажімо, кримських татар простіше виставити такими собі захоплювачами землі, які відбирають її у слов’ян, у кримчан. Хоч насправді цю землю розбазарюють чиновники. «Чому простий українець чи росіянин не може отримати землі? Тому що татари все забирають», – таке трактування подій вигідне владі. Через це переважна більшість ЗМІ страждає на татарофобію й українофобію, і ці тенденції, як на мене, найбільш характерні для видань «Крымская правда», «Крымское время», «Крымское эхо».
Я знаю, до речі, що Кримське управління міліції провело розслідування з приводу публікації «Крымской правды». Була проведена відповідна експертиза, яка виявила у цій та інших публікаціях газети порушення законодавства, і в липні документи відправили до прокуратури.
— Якщо не помиляюся, це перший випадок, коли правоохоронці хоч якось відреагували на розпалювання міжнаціональної ворожнечі в медіа?
— Кілька роківтому була спроба прокуратури відреагувати на антисемітські публікації в одній із малотиражних газет. Але це нічим не закінчилося, оскільки наше законодавство вимагає доведення, що такі дії вчинялися навмисно, а це дуже складно зробити.
— Отже, залишається сподіватися тільки на державну політику? А незалежна журналістика – наскільки вона впливає на ситуацію в Криму?
— Держава повинна хоча би визначити редакційну політику і контролювати, щоб у її рамках працювали державні ЗМІ. Причому ця редакційна політика має стосуватися в першу чергу жорстких норм у міжетнічній і релігійній сферах. Треба підтримувати ті державні ЗМІ, які існують у Севастополі і в Криму в цілому. В Севастополі це військові ЗМІ, а також міське державне телебачення, яке зараз є рупором сепаратизму і українофобії.
Можливо, для Севастополя як для складного, специфічного регіону, де є іноземна військова присутність, потрібне окреме державне видання. Як виключення.
Держава має так само визначати редакційну політику видань для етнічних меншин. Сприяння відродженню культури, інтеграції в українське суспільство, сприяння міжетнічній і міжрелігійній стабільності – ось пріоритети, які ці газети мають відстоювати за державної підтримки.
Плюс, звичайно, необхідно реагувати на розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі у недержавних медіа. І, в принципі, цього достатньо.
З іншого боку, в Криму є комерційні проекти, більш-менш об’єктивні газети, які показали, що можуть бути успішними. В першу чергу газета «События» – я вважаю, це один із найцікавіших проектів. Вона відіграє роль санітара влади. Через це у них і проблеми є, зокрема зі спікером парламенту Криму. Але саме такою і має бути роль преси – критика не держави, а зловживань влади, конкретних людей, чиновників.
Також варто назвати «Первую крымскую» – це газета, яка набрала тираж і зараз стає все більш впливовою в регіоні.
— Ви очолюєте Комітет з моніторингу свободи преси в Криму. Якщо до вас звернуться журналісти, яких правоохоронці переслідуватимуть за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, ви надаватимете колегам допомогу?
— Ми допомагаємо усім колегам. З іншого боку, ще у 2002 році разом із Асоціацією вільних журналістів Комітет виступив із закликом до «Крымской правды», «Крымского времени» не використовувати в редакційній політиці міжнаціональну ворожнечу і не провокувати владу на відповідні жорсткі дії.
Зараз Комітет намагається організовувати тренінги для журналістів із цього питання. Якщо якісь негативні випадки трапляються, то я можу просто зателефонувати в редакцію і сказати, що не варто так робити. Багато журналістів і редакторів із цим погоджуються. Бо подібні випадки часто трапляються просто по незнанню, через низьку кваліфікацію самих журналістів, низьку підготовку у профільних учбових закладах журналістських кадрів.
Ми довго боролися із Центром громадських зв’язків МВС у Криму, щоб вони не вказували національність правопорушників. Бо, як правило, якщо мова йде про кримських татар, то одразу про це пишуть. Але не повідомляють що, наприклад, троє росіян і один українець когось побили. Чи єврей і українець учинили інший злочин. Під час виборів президента такий принцип був частиною політтехнологій. З іншого боку, у документах, які залишилися в міліції ще з радянських часів, вимагається вказувати національність правопорушника. І вони на цьому акцентували увагу.
Зараз це практично зникло. І стало значно менше таких випадків насамперед у місцевих інформагенцій. Ті ж ЗМІ, які продовжують використовувати подібні прийоми, на мою думку, діють радше не як медіа, а як засоби пропаганди.
— Які ще проблеми є в полі зору Комітету? Розкажіть, як взагалі розпочалася його діяльність.
— Спочатку, у 1995 році, як філія УНЦПД у Сімферополі виник Кримський незалежний центр політичних дослідників і журналістів. При ньому ж був створений Комітет із моніторингу свободи преси в Криму. З 1997 року Центр діє як самостійна організація, а в 2000-му реєстрацію пройшов і наш Комітет.
Приблизно з того ж часу ми видаємо «Білу книгу кримської журналістики». Це щорічник. Ми першими в Україні почали видавати аналітичні збірники, присвячені ситуації із медіа в регіоні. Єдина перерва у нас виникла в 2005 році. Тоді було дуже мало матеріалів. Мабуть, це було пов’язано з «розквітом» свободи слова.
Як правило, ми надавали інформаційну підтримку – повідомляли про випадки тиску на журналістів, чи петиційну – писали в різні інстанції, якщо виникали проблеми. Закон про звернення громадян в часи Кучми, до речі, був досить ефективним. Коли ми писали листи, починаючи від президента й закінчуючи головою райдержадміністрації, і ці всі листи поверталися зрештою до чиновника, на якого ми скаржилися, він змушений був відповідати, у тому числі й у Київ. До того ж у 2002-му ми створили мережу громадських організацій «За сприяння свободі слова в Криму» і давали активістам шаблони звернень. Вони їх відправляли, і це мало ефект.
Зокрема, нам вдалося витягти з тюрми головного редактора однієї радіостанції у віддаленому Ленінському районі. Той завжди займав дуже активну позицію, і як журналіст, і як правозахисник. Влада спровокувала бійку за його участі. А ще в радянські часи він був засуджений за те, що займався карате. Отже, вирок становив п’ять років суворого режиму як рецидивісту. Ми домоглися скасування терміну до трьох років. Потім писали численні звернення, скарги, в тюрмі почалися перевірки. Тож, коли пройшло півтора роки, тобто половина терміну, начальник тюрми просто запропонував: припиніть це, і ми його звільнимо достроково.
До останнього часу у нас був також свій кваліфікований юрист – Арсен Османов, який надавав журналістам правову допомогу. Причому всім, незалежно від того, були порушення з боку самого журналіста чи ні. Але зараз він виграв конкурс на посаду помічника міністра внутрішніх справ із прав людини і став його представником у Криму. Зараз хороший медіаюрист – для Криму проблема.
— Кримська журналістика, напевне, одна з найбільш консолідованих і активних. Крім того, вона дала Україні низку відомих імен. На ваш погляд, звідки такий потенціал?
— Професійна солідарність, можливо, справді тут трошки вища, ніж в інших регіонах, хоча останнім часом її рівень теж знижується.
Нова кримська журналістика формувалася на початку 90-х років. У час, коли проблеми в Криму були дуже гострими. Журналісти почали самоорганізовуватися, виникли одразу кілька об’єднань. Крім Національної спілки журналістів, яка більш-менш у нас працює, створено і Кримську асоціацію вільних журналістів, Кримську асоціацію працівників ЗМІ. Працює інформаційний прес-центр, який раніше мав відношення до IREX PRO MEDIA, а тепер діє як ресурсний, тренінговий центр, а останнім часом фактично і як продакшн-студія, що робить гарні програми журналістських розслідувань.
Крім того, з початком незалежності в журналістику прийшло дуже багато нових людей, які, часто не маючи спеціальної освіти, почали працювати переважно через свою власну позицію. І робили це якісно. Такі імена як Тетяна Коробова, Лілія Буджурова, Валентина Самар відомі всій країні.
А потім більшість із них зрозуміла, що політична позиція журналіста тільки шкодить професійному зростанню. До того ж багато хто вчився на міжнародних стандартах, для яких журналістська солідарність є річчю дуже важливою.
Вперше вона проявилася у 1994 році, коли президент Криму – була тоді така посада – Мєшков на прес-конференції вирішив не відповідати на питання низки журналістів, сказавши, що вони занадто проукраїнські. Більшість колег просто пішли із зали.
Останній такий яскравий приклад журналістської солідарності був у 2006 році, коли президія ВР Криму намагалася змінити регламент і умови акредитації журналістів у більш жорсткий бік і ввести певні обмеження. Незалежно від політичних поглядів, журналісти провели акцію протесту, і це дало результат.
Але, повторюся, я не думаю, що журналістська солідарність в Криму зараз на високому рівні. Оскільки проблеми, які є у кримському суспільстві – політичний і міжетнічний роздрай, торкнулися і професії.
— Як ви самі прийшли у журналістику?
— Певною мірою випадково. Я працював у Севастополі у закритому науково-дослідному інституті. З початком перебудови в Криму створилося Товариство української мови. Його очолював військовий журналіст Микола Гук. Об’єднання було дуже активним, проводило багато заходів. Як журналіст я почав працювати саме через те, що Микола Гук якось сказав: «Я писати не люблю, пиши сам». Прийшлося писати про наші акції і давати інформацію в міські газети. Вони друкували, як не дивно.
Також ми робили самвидавчу газету «Севастопольський промінь». Нинішній командувач ВМС України Ігор Тенюх, тоді капітан-лейтенант, був членом Просвіти, і на своїй «Ладі» відвозив у Євпаторію набраний на комп’ютері макет. Там місцевий кооператор множив її на власному ксероксі. Перевозили все це гірськими дорогами, таємно, тому що КДБ теж не дрімав.
Згодом я запропонував свої послуги газеті «Молодь України». Одночасно давав інформацію про події у Севастополі для агентства «УНІАР» Сергія Набоки, і слухав її потім на «Радіо Свобода». Зрештою, Олена Притула, нинішній редактор «Української правди», а тоді моя дружина, просто сказала: «Чому ти не зателефонуєш у Мюнхен?». Я зателефонував у Німеччину, потративши усі свої кошти на той дзвінок. Із того часу, приблизно з 1990 року, і до сьогодні працюю для «Радіо Свобода».
Крім того, головред «Молоді України» Володимир Боденчук невдовзі запропонував мені ставку в газеті, так що поступово зі свого інституту я звільнився. Також фактично з другого номеру я писав для «Дзеркала тижня», працював на «Рейтерс», «Інтерфакс».
А найважчим у професійному плані для мене був період, єдиний такий випадок, коли я рік працював у державному ЗМІ – газеті «Голос України».
— Ви вже згадували про проблеми журналістської освіти, її якості. Водночас ваш власний досвід показує, що журналіст може здобувати підготовку «в полі» і одночасно завойовувати собі ім’я. То який шлях, на вашу думку, кращий?
— У 90-ті роки був величезний прорив, у журналістику прийшло багато людей з іншою освітою, яскравих людей. І в Києві, і в Криму, якщо подивитися, половина відомих журналістів не мають профільної освіти. Зараз пробитися вже важче, але якщо людина талановита, вона це зробить.
Нарікань на освіту справді багато, в тому числі і в регіонах. Дуже мало журналістів готові прийти після університету і почати працювати так, як від них очікують. Крім того, мало яскравих людей із бажанням чогось добитися. Хоч є молоді журналісти, що намагаються навчитися чомусь новому, потрапити на семінари, поїхати закордон на стажування. Інша справа, що вони, як правило, не затримуються у Сімферополі, а намагаються пробитися в Київ, чи у Москву.
В цілому, на мою думку, диплом нічого не дає. Достатньо мати хорошу гуманітарну освіту, а азів журналістики можна навчитися в редакції або на тренінгах. Я погоджуюся з деякими своїми колегами у тому, що журналістська освіта часто шкодить.
— Спочатку, у 1995 році, як філія УНЦПД у Сімферополі виник Кримський незалежний центр політичних дослідників і журналістів. При ньому ж був створений Комітет із моніторингу свободи преси в Криму. З 1997 року Центр діє як самостійна організація, а в 2000-му реєстрацію пройшов і наш Комітет.
Приблизно з того ж часу ми видаємо «Білу книгу кримської журналістики». Це щорічник. Ми першими в Україні почали видавати аналітичні збірники, присвячені ситуації із медіа в регіоні. Єдина перерва у нас виникла в 2005 році. Тоді було дуже мало матеріалів. Мабуть, це було пов’язано з «розквітом» свободи слова.
Як правило, ми надавали інформаційну підтримку – повідомляли про випадки тиску на журналістів, чи петиційну – писали в різні інстанції, якщо виникали проблеми. Закон про звернення громадян в часи Кучми, до речі, був досить ефективним. Коли ми писали листи, починаючи від президента й закінчуючи головою райдержадміністрації, і ці всі листи поверталися зрештою до чиновника, на якого ми скаржилися, він змушений був відповідати, у тому числі й у Київ. До того ж у 2002-му ми створили мережу громадських організацій «За сприяння свободі слова в Криму» і давали активістам шаблони звернень. Вони їх відправляли, і це мало ефект.
Зокрема, нам вдалося витягти з тюрми головного редактора однієї радіостанції у віддаленому Ленінському районі. Той завжди займав дуже активну позицію, і як журналіст, і як правозахисник. Влада спровокувала бійку за його участі. А ще в радянські часи він був засуджений за те, що займався карате. Отже, вирок становив п’ять років суворого режиму як рецидивісту. Ми домоглися скасування терміну до трьох років. Потім писали численні звернення, скарги, в тюрмі почалися перевірки. Тож, коли пройшло півтора роки, тобто половина терміну, начальник тюрми просто запропонував: припиніть це, і ми його звільнимо достроково.
До останнього часу у нас був також свій кваліфікований юрист – Арсен Османов, який надавав журналістам правову допомогу. Причому всім, незалежно від того, були порушення з боку самого журналіста чи ні. Але зараз він виграв конкурс на посаду помічника міністра внутрішніх справ із прав людини і став його представником у Криму. Зараз хороший медіаюрист – для Криму проблема.
— Кримська журналістика, напевне, одна з найбільш консолідованих і активних. Крім того, вона дала Україні низку відомих імен. На ваш погляд, звідки такий потенціал?
— Професійна солідарність, можливо, справді тут трошки вища, ніж в інших регіонах, хоча останнім часом її рівень теж знижується.
Нова кримська журналістика формувалася на початку 90-х років. У час, коли проблеми в Криму були дуже гострими. Журналісти почали самоорганізовуватися, виникли одразу кілька об’єднань. Крім Національної спілки журналістів, яка більш-менш у нас працює, створено і Кримську асоціацію вільних журналістів, Кримську асоціацію працівників ЗМІ. Працює інформаційний прес-центр, який раніше мав відношення до IREX PRO MEDIA, а тепер діє як ресурсний, тренінговий центр, а останнім часом фактично і як продакшн-студія, що робить гарні програми журналістських розслідувань.
Крім того, з початком незалежності в журналістику прийшло дуже багато нових людей, які, часто не маючи спеціальної освіти, почали працювати переважно через свою власну позицію. І робили це якісно. Такі імена як Тетяна Коробова, Лілія Буджурова, Валентина Самар відомі всій країні.
А потім більшість із них зрозуміла, що політична позиція журналіста тільки шкодить професійному зростанню. До того ж багато хто вчився на міжнародних стандартах, для яких журналістська солідарність є річчю дуже важливою.
Вперше вона проявилася у 1994 році, коли президент Криму – була тоді така посада – Мєшков на прес-конференції вирішив не відповідати на питання низки журналістів, сказавши, що вони занадто проукраїнські. Більшість колег просто пішли із зали.
Останній такий яскравий приклад журналістської солідарності був у 2006 році, коли президія ВР Криму намагалася змінити регламент і умови акредитації журналістів у більш жорсткий бік і ввести певні обмеження. Незалежно від політичних поглядів, журналісти провели акцію протесту, і це дало результат.
Але, повторюся, я не думаю, що журналістська солідарність в Криму зараз на високому рівні. Оскільки проблеми, які є у кримському суспільстві – політичний і міжетнічний роздрай, торкнулися і професії.
— Як ви самі прийшли у журналістику?
— Певною мірою випадково. Я працював у Севастополі у закритому науково-дослідному інституті. З початком перебудови в Криму створилося Товариство української мови. Його очолював військовий журналіст Микола Гук. Об’єднання було дуже активним, проводило багато заходів. Як журналіст я почав працювати саме через те, що Микола Гук якось сказав: «Я писати не люблю, пиши сам». Прийшлося писати про наші акції і давати інформацію в міські газети. Вони друкували, як не дивно.
Також ми робили самвидавчу газету «Севастопольський промінь». Нинішній командувач ВМС України Ігор Тенюх, тоді капітан-лейтенант, був членом Просвіти, і на своїй «Ладі» відвозив у Євпаторію набраний на комп’ютері макет. Там місцевий кооператор множив її на власному ксероксі. Перевозили все це гірськими дорогами, таємно, тому що КДБ теж не дрімав.
Згодом я запропонував свої послуги газеті «Молодь України». Одночасно давав інформацію про події у Севастополі для агентства «УНІАР» Сергія Набоки, і слухав її потім на «Радіо Свобода». Зрештою, Олена Притула, нинішній редактор «Української правди», а тоді моя дружина, просто сказала: «Чому ти не зателефонуєш у Мюнхен?». Я зателефонував у Німеччину, потративши усі свої кошти на той дзвінок. Із того часу, приблизно з 1990 року, і до сьогодні працюю для «Радіо Свобода».
Крім того, головред «Молоді України» Володимир Боденчук невдовзі запропонував мені ставку в газеті, так що поступово зі свого інституту я звільнився. Також фактично з другого номеру я писав для «Дзеркала тижня», працював на «Рейтерс», «Інтерфакс».
А найважчим у професійному плані для мене був період, єдиний такий випадок, коли я рік працював у державному ЗМІ – газеті «Голос України».
— Ви вже згадували про проблеми журналістської освіти, її якості. Водночас ваш власний досвід показує, що журналіст може здобувати підготовку «в полі» і одночасно завойовувати собі ім’я. То який шлях, на вашу думку, кращий?
— У 90-ті роки був величезний прорив, у журналістику прийшло багато людей з іншою освітою, яскравих людей. І в Києві, і в Криму, якщо подивитися, половина відомих журналістів не мають профільної освіти. Зараз пробитися вже важче, але якщо людина талановита, вона це зробить.
Нарікань на освіту справді багато, в тому числі і в регіонах. Дуже мало журналістів готові прийти після університету і почати працювати так, як від них очікують. Крім того, мало яскравих людей із бажанням чогось добитися. Хоч є молоді журналісти, що намагаються навчитися чомусь новому, потрапити на семінари, поїхати закордон на стажування. Інша справа, що вони, як правило, не затримуються у Сімферополі, а намагаються пробитися в Київ, чи у Москву.
В цілому, на мою думку, диплом нічого не дає. Достатньо мати хорошу гуманітарну освіту, а азів журналістики можна навчитися в редакції або на тренінгах. Я погоджуюся з деякими своїми колегами у тому, що журналістська освіта часто шкодить.