Катя Тейлор, кураторка, експертка сучасного мистецтва та засновниця Port.agency, модераторка, Вікторія Лещенко, програмна директорка Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, Наталя Шевчук, співзасновниця Molodiya Festival, були учасниками панельної дискусії на SHKALA про фестивалі як інструменти соціальних змін.
Дізнайтеся:
— чому в регіонах фестивальна публіка більш вдячна, ніж у столиці;
— чи є питання до якості фестивального контенту у Києві;
— чого бракує українським фестивалям;
— чи достатньо державного фінансування у фестивалі.
+ БОНУС — відео панельної дискусії.
1. Фестиваль як інструмент соціальних змін
Вікторія Лещенко: У 2010 році я приєдналась до фестивалю DOCUDAYS UA, який робили практично з нуля. Пройшло майже 10 років, і до сих пір виникає питання, на що ми впливаємо. Ми постійно думаємо, як бути більш ефективними.
Наталя Шевчук: Фестиваль — доволі нішева подія. П’ять років праці — і ти думаєш, що все класно, але не бачиш кардинальних змін. Ми зрозуміли, що наша суперсила саме в контенті, тому почали займатися промоцією. Перший канал показує рекламу з покриттям десь півмільйона людей. Вплив фестивалю з аудиторією в 1000 людей не такий сильний, але все одно потрібна подія з професійним ком’юніті, яке збирається й обмінюється досвідом. Завдяки цьому контент стає кращим.
2. Вихід із фестивалями в регіони
Наталя Шевчук: Коли приїжджаєш до регіонів, бачиш, що «ти» – єдина подія. Люди голодні до інформації. Вони залишаються після події, обговорюють, пишуть в ФБ – запит однозначно великий.
Катя Тейлор: Гогольfest у якийсь момент поїхав по регіонах. Влад Троїцький, засновник фестивалю, вважає, Києву це непотрібно. З одного боку, усім вже це набридло, з іншого, влада не хоче виділяти на це бюджети. Усе лягає на плечі організаторів. Цього року Гогольfest провели у Маріуполі. Люди його сприйняли по-іншому, ніж у Києві. Влад сказав таку цікаву річ: «У Києві дійсно багато всього, але якість контенту дуже сумнівна».
3. Якість контенту в Києві
Вікторія Лещенко: Не погоджуся, що якість контенту в Києві сумнівна. Звичайно, за 10 років є зміни. Усі ці фестивалі були ініціативою людей, але без певної підтримки держави людина вигоряє. Щодо Гогольfest складається саме таке відчуття. Тому я думаю, що проблема більше у суспільстві та державі, ніж у фестивалів.
Катя Тейлор: У сучасному мистецтві є хороші проекти, але нема піарників і маркетологів. Класні спеціалісти йдуть в бізнес, бо на культурі не заробиш.
Наталя Шевчук: В останні роки почали класно робити комунікацію культурних проектів. Суперафіша, супервіжуал, класний опис, а приходиш – показ як показ, виставка як виставка. Навчилися загортати в обгортку, тому очікування іноді трошки завищені. Але це непогано.
4. Співпраця з державою
Наталя Шевчук: Усі роки ми отримуємо обмежене, але постійне фінансування від Мінмолодьспорту. Нам зручно співпрацювати з державою, тому що соціальна реклама потрібна. Ми знімаємо комусь рекламу, ці гроші відправляємо на фестиваль. Навіть процес отримання грошей цікавий. Але існує проблема: серед молоді є недовіра до держави, і, можливо, найцікавіші проєкти навіть не подаються, а шукають незалежне фінансування.
Вікторія Лещенко: Багато років нас підтримує Держкіно. Фестиваль DOCUDAYS UA починали як волонтери та в якийсь момент стали грантожерами. Це грантожерство має позитивний бік, тому що з’являється час на переосмислення, щоб перейти з хаотичної, студентської діяльності до більш професійної. Зараз ми на етапі, коли маємо певний бюджет, але треба розвиватися далі. Нам потрібні маркетологи, юристи й багато професіоналів, яких бракує кінофестивальному руху. Треба зробити реструктуризацію команди, щоб було легше працювати. Досвід співпраці з державою позитивний, але якби ми тільки на нього спиралис, фестивалю б не було взагалі. А найголовніше – це команда. Бажання більше, ніж обставини, та більше, ніж відсутність грошей. Звучить банально, але рідко зустрічається.
Катя Тейлор: Одна з проблем, яка виникає – це навіть не гроші, а те, що не вистачає глибини. Завжди задаю собі два питання: чи комусь потрібно те, що я роблю, та чи не фігню я роблю.